Цілий день китолюбні адмірали сперечалися. Нарешті, пізно ввечері, прийняли резолюцію. Ми приготувалися до найгіршого і в думках уже розпрощалися з «Бідою», але побоювання наші були дещо передчасні. Ухвалу прийняли непевну:

Я, звісно, заявив протест, та що користі? Мене й не спитали. Підчепили краном «Біду», опустили на скелі; нас теж висадили, підняли прапори, погуділи Ій пішли. Я бачу — робити нічого. Доводиться коритися грубій силі й влаштовуватись по-береговому, з урахуванням нашого становища. А становище, слід вам сказати, скрутне: яхта лежить на самому краєчку скелі, щогла стирчить над морем, сумовитий прибій плеще біля підніжжя скелі.

Ну, ми спорядились і пішли обслідувати наш острівець. Ходили, ходили — нічого хорошого не знайшли. Скрізь холодно, непривітно, самі скелі кругом.

Єдине, з чим добре, то це з паливом. Не знаю вже звідки, тільки нанесло на цей острівець уламків загиблих кораблів.

А з другого боку, нам і паливо ні до чого. Запаси наші кінчаються, кругом ані флори, ані фауни, а камінням, скільки його не вари, все одно ситий не будеш.

«Апетит, — кажуть, — приходить з їдою». Можливо. Але в мене — в цьому розумінні дещо незвичайний організм. Коли голодний, тільки тоді й відчуваю наявність апетиту.

З метою боротьби проти цієї ненормальності я підтягнув тугіше пояс, терплю. Лом і Фукс теж на голод скаржаться. Пробували рибу ловити — не клює. Лом згадав, що в старовину в таких випадках борщ із підметок варили, дістав штормові чоботи, два дні варив — ніякого результату. Та воно й зрозуміло, знаєте: адже колись чоботи з волової шкури робили, а в нас весь штормовий одяг із синтетичного каучуку. Звичайно, в дощ, у сиру погоду воно зручніше, не промокає, а щодо кулінарних якостей такого взуття, прямо треба сказати: ні смаку в нього, ні поживності.

Ну, й, зрозуміло, сумно стало. Ходимо ми кругом яхти, дивимось на горизонт і один на одного поглядаємо. Примара голодної смерті постає перед нами. Ночами переслідують кошмари…

Й ось одного разу дивлюся — підходить до нашого острівця крижина. А на крижині пінгвіни. Вишикувалися в одну шеренгу, як на параді, вклоняються.

Я теж вклонився. А сам думаю: як би з вами, панове пінгвіни, познайомитися ближче? Берег тут крутий, не спустишся, а пінгвіни, хоч як їх заманюй, самі не прилетять. Крила ж у них бутафорські, так, більше для форми. А, з другого боку, й випустити шкода: пташки жирні, вгодовані, так і просяться на печеню.

Стали ми на краю скелі й поглядаємо на них з пожадливістю. Крижина ця уткнулася в нашу скелю, просто під щоглою. Пінгвіни загаласували, тупочуть ногами, махають крилами, теж дивляться на нас.

І от, знаєте, я поміркував трошки, зробив необхідні усні розрахунки й вирішив змайструвати таку собі машину — пінгвінопідйомник, чи що.

Ну, взяли порожню бочку, прибили до неї запасний штурвал, продовбали дірку в дні, насадили на щоглу, а зверху перекинули штормтрапи, зв'язані безконечною стрічкою. Випробував я цю споруду на холостому ході. Бачу — повинна працювати. От тільки принади нема. Хто їх знає, чим ці пташечки цікавляться. Спустив черевик — нуль уваги. Спустив дзеркало — ті ж наслідки. Шарф, м'ясорубку пробував — ніщо не помагає.

І тут у мене з'явилася блискуча ідея.

Я згадав — висить у нас в каюті картинка «Розварний судак під польським соусом». Це мені один художник подарував. Дуже натуральне зображення. І ось, знаєте, спустив я цю картинку на шнурку. Пінгвіни зацікавились, рушили до краю крижини. Передній сунув голову в трап, тягнеться далі — до судака. Тільки просунув плавники, я крутнув бочку… Один є!

Й так славно діло пішло! Я сиджу верхи на щоглі, кручу бочку однією рукою, другою знімаю з конвейєра готову продукцію, передаю Фуксу, той Лому, а Лом лічить, записує й випускає на берег. Годин за три весь острів заселили.

Ну, закінчили пінгвінозаготівлю, й зовсім по-іншому життя пішло. Пінгвіни бродять по скелях, кругом пташиний гомін, метушня… Шумно, весело… Лом пожвавішав, підв'язав фартух, зібрався куховарити. Першого пінгвіна засмажили на рожні, й ми тут же, стоячи, покуштували, заморили черв'ячка. Потім почали допомагати Лому, наносили дров цілу гору. Він відібрав що сухіше, розклав вогонь. Ну, доповім я вам, і вогонь! Дим стовпом, наче з вулкана, скелі розжарилися, мало не світяться. Тут на вершині острова був невеликий льодовичок, так він від жару розтанув, розумієте, розігрівся, й створилось отаке кипляче озеро. Ну, я вирішив скористатись і влаштувати баньку. Спершу попрали, розвісили одяг для просушки, а самі сидимо, паримось. І тут я недоглядів. Не слід було б особливо захоплюватись. Антарктика все ж таки. Погода там нестала, треба б було врахувати це, а я знехтував цим, сам ще дрівець підкинув. Я люблю, знаєте, баньку гаряченьку. Тут незабаром і наслідки виявились.

Скелі гарячі, не ступнеш. Жар пішов угору, гуде, як у димарі. Й, зрозуміло, порушилась рівновага повітряних мас. З усіх боків налетіли холодні атмосферні течії, нагнало хмари, линуло. Раптом як гримне!

Оглушений і осліплений, я не зразу прийшов до пам'яті. Потім отямився, дивлюся — півострова разом з яхтою як не бувало. Тільки пара йде. Кругом бушують вітри, носиться клубами туман, море кипить, і варені рибки плавають. Не витримав розжареній граніт швидкого охолодження, тріснув і розлетівся. Лом, бідолаха, мабуть, загинув у катастрофі, й судно загинуло. Одне слово, кінець мріям. А Фукс — той викрутився. Дивлюся, вчепився в якусь дошку й крутиться на ній у вирі.