— Ви давно звідти? — нарешті непевно вказав він кудись у простір. — Я кажу про Росію… про Москву… Недавно? Я так і думав. Чи правда, що Москва так змінилась, як це пишуть у ваших газетах? Правда? Я і сам так думав. Метро і все інше… А Тверська — як там? Дім номер тридцять дев'ять? Там я виріс. Хе-хе, золоте дитинство… Нема Тверської? Як це — чоррт! А… розумію — вулиця Горького. А потім… потім Велика Дмитровка. Спогади юності, хе-хе… Там жила моя наречена, дім номер… Що? Нема? Вулиця Пушкіна?

Він наблизився до геолога і, дихаючи йому просто в обличчя горілчаним перегаром, говорив майже пошепки:

— Ненавиджу! Чуєте? Ненавиджу вас за те, що ви повернетесь туди… в Москву. Побачите Тверську і дім номер тридцять дев'ять… За те, що повернетесь ви, а не я!..

І враз, паскудно вилаявшись, він вигукнув:

— Та це ще побачимо! Ще побачимо! Не бути вам у Москві! — Він повернувся і, втягши в плечі голову, схожий на цибатого чорногуза, пройшовся по камері. — І, крім того, ви ще не знаєте, що ваш син… Володя — смертельно хворий.

Іван Іванович сіпнувся:

— Це правда?

— Ну от. Звичайно. Батьківська любов — свята річ.

— Для вас?

— Звичайно. Ми — люди. Ваш син хоче вас бачити. Просить…

Дорошук зробив зусилля і підвівся.

— Ведіть. Де він?

— Хвилинку, — підняв руку Лихолєтов. — Такі справи… швидко не робляться.

— Але мій син…

— О, він ще протягне день-другий. А втім, ручатися не можна. Ви його зараз побачите. У нього температура доходить до сорока, як… хе-хе, наша колишня, рідна, расєйська сорокаградусна. Саке — це ж винце, не більше. Японці не вміють пити. Це, знаєте, народ з делікатним шлунком.

— Замовчіть!.. Мій син…

— Зараз, зараз. Підемо. Ось, будь ласка…

Він поклав на стіл перед Іваном Івановичем білий чистий аркуш паперу.

— Прошу, підпишіть.

— Що? Не розумію.

— Як не соромно? Ви ж — учений. Тільки ваш підпис. Ось тут, унизу. Carte blanche, як кажуть французи. Будь ласка, швидше. Ваш син помирає. Хоче вас бачити… чекає…

Дорошук зразу сів, заперечливо похитавши головою.

— Ви підпишете? Ні? Але ж ваш син…

— Він здоровий. Це — провокація.

— За такі вирази ви знову можете опинитись там, де тільки що були. В льоху.

У цю хвилину, мабуть, ні на мить не забуваючи, що його батько й дід поховані в Токіо, серед могил найславетніших самураїв, велично ввійшов пан Інаба Куронума. Його очі допитливо перебігали з чистого аркуша паперу на Дорошука й Лихолєтова. Білогвардієць виструнчився і доповів. Начальник поліції завуркотів лагідно, навіть посміхаючись.

— Пан Куронума, — переклав штабс-капітан, — незадоволений з вигляду шановного пана Дорошука. Пан геолог занадто блідий сьогодні. Тим більш прикро дізнатися, що він проводить і далі свою неетичну тактику впертості і відмовляється піти на деякі, зовсім дрібні пропозиції пана начальника поліції. Єдине, що ми вимагаємо зараз, — підписати цей аркуш паперу.

— Але ж він білий, як сніг.

— Про це не турбуйтесь. Ваша справа підписати.

— Я повинен знати, що підписую.

— На жаль, я сам цього не знаю, — цинічно відповів Лихолєтов. — Але я переконаний, що не любовного листа. Підписуйте, не забувайте про сина.

— Брехня! Я занадто досвідчений окунь, щоб упійматися на цей гачок.

Лихолєтов тихо про щось порадився з начальником поліції, тоді запитав:

— В останній раз: підпишете папір?

— Ні. Потім ви, звичайно, заповните цей аркуш так, як схочете. І під цим писанням буде мій підпис. За кого ви мене маєте?

— А ваш син? Ви його не хочете побачити? Він тяжко хворий. Чуєте? Який з вас батько? Ваш син помирає…

— Провокація.

— Пан начальник поліції тільки що казав, що ви матимете від вашого сина його власноручну записку. Я гадаю, що це вас остаточно переконає.

Батька забрали, і з того часу Володя залишився в тюрмі один-однісінький. Це приміщення, власне кажучи, зовсім не можна було назвати звичайною тюрмою. Це був швидше кам'яний мішок, наскрізь вогкий і холодний, з невеличким заґратованим віконцем угорі. Володя згадував колись прочитану книжку про Петропавловську фортецю, в якій цар гноїв революціонерів. Юнакові іноді уявлялось, що це і е страшний Петропавловський каземат, в якому його поховали назавжди.

День згасав, наставала ніч, потім знову починало сіріти у віконці. Володі здавалося, що він сидить у цій ямі безконечно довго. Може, минуло три доби, може п'ять. Поліцай мовчки вносив йому їжу — трохи рису, іноді юшку з солоної риби чи варених бобів.

Не раз запитував юнак у вартового про батька. Але ніякої відповіді не діставав.

Довгими ночами, тремтячи на голих дошках від холоду й пронизливої вогкості, Володя не спав і широко розплющеними очима вдивлявся в чорний морок. Іноді вчувалися кроки за дверима, юнак схоплювався, чекаючи, що зараз побачить батька. Пригнічений страшною тугою, знову лягав на своє дерев'яне ліжко.