— Зовсім непоганий, — відповів юнак. — Шкода тільки тварин, які страждають…

— Тварин?

Дивний вираз з'явився на обличчі коменданта: і холодна жорстокість, і саркастична усмішка, і ще щось, чого ніяк не міг розгадати в ту мить Володя.

— Тварин? — повторив Фудзіта. — Ми не зупиняємось навіть перед стражданнями людей, коли цього вимагає зміцнення могутності Японії і слави нашого імператора.

Слідом за комендантом Володя зійшов на другий поверх.

— Ось лабораторія, — сказав Фудзіта, зупиняючись перед дверима, оббитими чорною шкірою. — Чи ви добре запам'ятали дорогу? Маю надію, що ви пробачите мені це запитання, але я мусив запитати, бо з завтрашнього дня ви повинні з'являтися сюди без провідника. Дозвольте дати вам перепустку на вільний вхід до лабораторії.

Комендант простяг Володі папірець.

— Прошу, пане Хабаров, візьміть. І ще одно невеличке запитання, яке не відбере багато часу. Як вам сподобався Лі Фун?

— Я не знаю ніякого Лі Фуна.

— Користуюся з нагоди пояснити вам, що мова йде про вартового, з яким ви вчора вночі розмовляли. У нього китайське ім'я.

— Звідки ви знаєте про це? — не витримав Володя.

— Дозвольте зауважити, що коли відповідають запитанням на запитання, то це, маю тверде переконання, дуже заплутує справу і ніколи не йде, беру на себе сміливість запевнити вас у цьому, на користь співбесідникам.

— Я випадково зустрівся з цим велетнем. Розмовляти з ним не міг, бо він — німий.

— Це прекрасно — бути німим. Це чудова властивість для вартового.

Фудзіта постукав, і служитель відчинив двері лабораторії.

З цього дня почалася Володина «служба». Лабораторія містилась у великій залі, де під доглядом професора Аюгави працювали два десятки асистентів. Безліч скляних трубок, колб і реторт із загнутими шийками дивилося з полиць. За склом шаф стояли сулії з короткими виразними етикетками: «Тайхен абунайдес!» [8] . Багато апаратів і приладів для дослідів розташувалося на довгих білих столах.

Володя подавав професорові Аюгаві під час роботи слоїки і пробірки, невеличкі балони з плетивом гумових трубок, розтирав у кам'яних ступках речовини, потрібні для дослідів.

Боляче щеміло серце, але Володя добре навчився володіти собою, й ніхто не помічав його стану.

«Ось тільки губа… тремтить, проклята…»

Минуло кілька днів. Щовечора Володя заходив до Аюгави й стелив йому постіль, змітав пил з книжок, завішував шторами вікна.

Зморшкуватий, як печене яблуко, дідуган-професор, зібгавшись у кутку крісла, закутавшись у дотеро і мерзлякувато зіщулившись, часто починав з Володею довгі розмови. Від нього юнак довідався, що лабораторія має вісім зал, що, крім Аюгави, в інших приміщеннях працює ще шість учених професорів-хіміків.

— Нам потрібні нові гази, яких би не мала жодна держава, — говорив дідуган. — Спасіння людства е священна місія імператорської Японії. Цього можна досягти, завоювавши всесвіт і встановивши скрізь соціалізм.

— Соціалізм? — вихопилось у Володі.

— Соціалізм, юначе.

— Ви — соціаліст, пане професор?

— Соціаліст, юначе. Я за соціалізм у всьому світі під керівництвом імператора. Так, так, я за те, щоб наш тенно [9] завжди їздив у машинах, фарбованих у червоний колір соціалізму!

Володя ледве стримував себе, щоб не прохопитися якимсь глузливим словом. Усмішка заграла на його губах, і Аюгава помітив це.

— Ти не віриш у перемогу імператорського соціалізму? — спитав він. — Для того щоб завоювати всесвіт, ми повинні спочатку підкорити Китай. Коли ми це зробимо, всі інші азіатські країни і країни південних морів будуть нас боятись і капітулюють перед нами. Всесвіт тоді зрозуміє, — що Східна Азія — наша. А маючи в своєму розпорядженні всі ресурси Китаю, ми почнемо завойовувати Індію, Малу Азію, Центральну Азію і навіть Європу. Так сказав Танака [10] . І ми виконаємо цей план, коли матимемо безліч гармат і бомб, а головне — газів…

Зморшкувате баб'яче обличчя дідугана почервоніло від хвилювання, очі заблищали під скельцями окулярів.

— Газів! — повторив він натхненно й пискливо. — Ось що зробить нас володарями всесвіту — гази! Ми душитимемо наших ворогів, як пацюків. Ми окутаємо газами цілі континенти!

Гачкуватим пальцем він кивнув Володі, щоб той присунувся ближче і, всміхаючись, захлинаючись, виставивши жовті кінські зуби, запитав:

— Ти чув, юначе, про мій А-2? Звичайно, ти не міг цього чути. Формула його ось тут! — Він ляскав себе по черепу. — Ось тут! Уяви собі, юначе, зелений м'ячик…

Володю наче що вкололо.

— Зелений м'ячик?

— Атож, юначе. Ці м'ячики такі веселі, вони так добре стрибають, їх купують і діти і дорослі. І ось такий м'ячик потрапляє в будинок, на завод, шахту. А через дванадцять годин він починає випаровувати крізь свою гумову оболонку смерть! Досить подихати повітрям, де знаходиться м'яч, одну-дві години, і людина спокійно, без болю, раптово вмирає від розриву серця.

Володя вп'явся очима в дідугана. Перед ним сидів страшний убивця, злочинець, який заніс над всесвітом отруєну фінку. Досить зараз схопити його руками за кістляву шию, задушити і…