Мені довелося перенести промивання шлунка, кишок і пройти нові для мене процедури опромінювання невідомими апаратами. Ці апарати мусили вбити шкідливих мікробів, що живуть у моєму організмі. Все це добре мене вимучило.

— Лікарю, — сказав я. — Ці запобіжні заходи не досягають мети. Як тільки я вийду з вашої камери, мікроби знову накинуться на мене.

— Це вірно, але ви принаймні позбулися тих мікробів, які привезли з великого міста. В кубічному метрі повітря в центрі Ленінграда є тисячі бактерій, у парках — тільки сотні, а вже на висоті Ісаакія — лише десятки. У нас на Памірі — одиниці. Холод і палюче сонце, відсутність пилу, сухість — чудові дезінфектори. На Кеці ви знову потрапите в чистилище. Тут ми очищаємо тільки начорно. А там вас уже очистять як слід. Неприємно? Нічого не вдієш. Зате там ви будете цілком спокійні, що не захворієте ні на які інфекційні хвороби. Принаймні там риск зведено до мінімуму. А тут ви рискуєте щохвилини.

— Це дуже приємно, — сказав я, вбираючись у дезинфікований одяг, — якщо тільки я не згорю, не задихнуся, не…

— Згоріти і задихнутися можна й на Землі! — перебив мене лікар.

Коли я вийшов на вулицю, наш автомобіль уже стояв біля тротуару. Незабаром і Тоня вийшла з жіночого відділу дезинфекційної камери. Вона посміхнулась до мене і сіла поряд. Автомобіль рушив.

— Добре помились?

— Авжеж, баня вийшла чудова. Змив триста квадрильйонів двісті трильйонів сто більйонів мікробів.

Я поглянув на Тоню. Вона посвіжішала, загоріла, на щоках з’явився рум’янець. Вона була зовсім спокійна, ніби ми зібралися в парк культури. Ні, таки добре, що я згодився летіти з нею.

Полудень. Сонце стоїть майже над головою. Небо синє, прозоре, як гірський кришталь. Виблискує на горах сніг, синіють застиглі крижані річки льодовиків, внизу весело шумлять гірські струмки і водопади, ще нижче зеленіють лани, і на них, ніби грудки снігу, пасуться отари овець. Незважаючи на палюче сонце, вітер приносить льодове дихання гір. Яка красива наша Земля! А через кілька хвилин я покину її і полечу в чорну безодню неба. Справді, про це краще читати в романах…

— Ось наша ракета, — радісно вигукнула Тоня. — Вона схожа на риб’ячий пузир. Дивіться, товстенький лікар уже чекає нас.

Ми зійшли з автомобіля, і я за звичкою простяг руку лікареві, але він швидко сховав свої за спину.

— Не забувайте, що ви вже дезинфіковані. Не торкайтеся більше ні до чого земного.

Гай-гай, я відречений від землі. Добре, що Тоня теж “неземна”. Я взяв її під руку, і ми пішли до ракети.

— Ось наше дітище, — сказав лікар, показуючи на ракету. — Бачите — у неї нема коліс. Замість рейок вона ковзає по сталевих жолобах. У корпусі ракети є невеликі заглибини для куль, і вона ковзає на цих кулях. Струм для розгону дає земна електростанція. Проводом є металевий лотік-жолоб… А у вас уже нормальний колір обличчя. Звикаєте? Чудово, чудово. Передайте мій привіт небожителям. Попросіть лікаря Ганну Гнатівну Меллер надіслати з ракетою “Кец-п’ять” місячний звіт. Це дуже симпатична жінка. Лікар, який має найменшу в світі практику. Але роботи у неї все ж вистачає…

Вовче завивання сирени заглушило слова лікаря. Люк ракети відкрився. На землю спустився трап.

— Ну, вам пора! Всього найкращого! — сказав лікар, знову завбачливо ховаючи руки за спину. — Пишіть.

Трап мав лише десять приступок, але поки я піднімався, у мене сильно забилося серце. Слідом за мною ввійшла Тоня, за нею механік. Пілот уже давно сидів на місці. Ми ледве розмістилися у вузькій камері, освітленій електричною лампою. Камера була схожа на кабіну маленького ліфта. Двері безшумно зачинились. “Як віко домовини”, - подумав я.

Зв’язок із Землею був перерваний.

Віконниці у вікнах нашої каюти були закриті, я не бачив, що робиться зовні, і напружено чекав першого поштовху. Стрілки годинника зійшлися на дванадцятій, а ми залишались зовсім нерухомими. Дивно. Очевидно, щось затримувало наш відліт.

— Мені здається, рухаємось! — сказала Тоня.

— Я нічого не відчуваю.

— Це, мабуть, тому, що ракета поволі і плавно йде на своїх кулях-колесах.

Раптом мене легко відкинуло на спинку крісла.

— Звичайно, рухаємось! — вигукнула Тоня. — Відчуваєте? Спина все більше притискається до спинки крісла.

— Так, відчуваю.

Та ось залунав гуркіт вибуху, перейшовши у виття. Ракета дрібно затремтіла. Тепер уже не було ніяких сумнівів: ми летіли. З кожною секундою ставало все тепліше. Центр ваги почав переміщатися на спину. Нарешті почало здаватися, ніби я не сиджу в кріслі, а лежу на спині в ліжку, піднявши над собою зігнуті в колінах ноги. Очевидно, ракета набирала вертикального напряму.

— Ми схожі на жуків, перевернутих на спину, — сказала Тоня.

— Та ще притиснутих зверху доброю цеглиною, — додав я. — Досить сильно тисне на груди.

— Так. І руки стали свинцеві — не підвести.

Коли вибухи припинялись, ставало легше. Незважаючи на всі ізоляційні прокладки та холодильники, було дуже жарко: ми пролітали крізь атмосферу — ракета нагрівалась від тертя.

Знову перепочинок. Вибухів немає. Я зітхнув вільніше. Раптом короткий вибух, і я відчув, що падаю на правий бік. Звичайно, аварія. Зараз ми вдаримось об Намір. Я судорожно хапаюсь за Тонине плече.