Невибагливість у побуті та скромність у поводженні Б. Хмельницького підкреслювали багато сучасників, зокрема венеціанський посол Альберто Віміна, який зустрічався з гетьманом у 1650-му та 1656 pp. Підсумовуючи свої враження від зустрічей, він писав: «Усім, хто входить до його (Хмельницького) кімнати, він тисне руку і всіх запрошує сідати, коли вони козаки. У цій кімнаті немає ніякої розкоші, стіни позбавлені всяких прикрас, за винятком місць для сидіння. У кімнаті знаходяться тільки грубі дерев'яні лави, вкриті шкіряними подушками… Дамаський килим простягається перед невеликим ліжком гетьмана, в головах його висить лук і шабля, єдина зброя, яку він звичайно носить… Гетьман передбачливо прикрасив так своє житло, щоб пам'ятати про своє становище і не впасти в надмірну гордістя. Може, в цьому він наслідує Агафокла, який, бувши сином гончаря і досягши царської влади, звелів зробити собі стіл і поставець з глиняним посудом».

У повсякденному житті гетьман був дуже скромною людиною. Він носив простий козацький одяг і лише під час урочистостей чи дипломатичних прийомів одягав коштовне вбрання. Гетьманський палац у Чигирині не відрізнявся якоюсь особливою пишністю. Хмельницький вживав ту саму їжу, що й інші козаки, не відмовлявся від міцних напоїв.

Ось як про побут гетьмана писав шведський посол Гетгард фон Велінг, який був на прийомі в гетьманському палаці в січні 1657 p., звітуючись своєму королю Карлу X: «Другого дня по тім призначив мені аудієнцію гетьман і, обмінявшись чемностями, запросив мене до столу, як се у них прийнято. По тім обіді було спом'януте з похвалами ім'я і діла Вашої Королівської Величності. Оскільки гетьман живе просто і скромно, так, що у тім же покою, де він давав аудієнцію, їсть, спить і всю свою родину при собі тримає». В іншому документі, залишеному сучасником, зазначалося: «Якщо траплялося, що хтось приходив до нього із скаргою під час обіду або звертався до нього з промовою, то він звичайно говорив потихеньку, щоб ніхто не чув». Венеціанський посол Віміна після перебування в Чигирині писав, що вино до гетьманського столу подавалося лише по прибуттю іноземних гостей, але навіть у присутності поважних представників інших держав «за столом і при випивці не бракувало веселості й дотепних жартів».

Одного разу така «весела» історія трапилася під час приймання у гетьманській столиці чергового посла від шведського короля. Згідно з дипломатичним церемоніалом, після напружених переговорів представника Швеції запросили на вечерю разом з гетьманом та старшиною. Урочистість вечері підкреслював дорогий посуд, який був виставлений на стіл з нагоди присутності посла. Серед нього вирізнялися великі кришталеві келихи ручної роботи. Очевидно, того разу вино в гетьманських льохах закінчилося, а тому у келихи розлили звичайнісіньку горілку місцевого виробництва – оковиту. Після виголошення першого тосту всі присутні випили за здоров'я шведського монарха. Однак, о диво! Посол Швеції навіть не пригубив міцного напою. Хмельницький відразу ж відреагував на це і наказав генеральному писарю Івану Виговському, який сидів поруч, попередити шведа про необхідність пити разом з усіма. Другий тост пили вже за здоров'я українського гетьмана. І знову впертий дипломат не підняв келиха. Це ще більше розізлило Богдана, який наказав писарю передати шведському послу своє невдоволення та погрозу – мовляв, якщо він не вип'є, то всі домовленості, досягнуті між ним та гетьманом, не матимуть жодної сили. Саме тому швед, якому дуже не хотілося пробувати незвичного для нього напою, запропонував Хмельницькому і старшині під час третього тосту, що замість того, щоб випити келих, він його… з'їсть. У відповідь усі дружно посміялися з дивакуватого шведа, але той справді вилив з кришталевої чари горілку і поступово з'їв чару на очах у всіх присутніх, але Богдан Хмельницький залишився незворушним! Більше того, гетьман страшенно розлютився, адже, по-перше, кришталь на той час дуже цінувався, а приборів, вироблених з нього, було обмаль; по-друге (і це найголовніше!) – королівський посол знову не випив. Однак інцидент якось вдалося погасити, й українсько-шведські відносини від цього не постраждали.

Після смачного обіду чи вечері гетьман курив турецьку люльку, міг заграти на бандурі. Найбільшим його захопленням були голуби, у різновидах яких він розбирався досконало.

Як більшість людей того часу, Хмельницький не мислив свого життя поза Богом. «Усе на світі, і добре, і лихе, діється з волі Божої», – говорив гетьман.

Важливе місце в житті Богдана Хмельницького посідала родина. Як відомо, він одружувався тричі. Дослідники вважають, що у гетьмана було троє синів і чотири доньки. Можливо, однак, що доньок було більше; у документах згадуються лише малолітні доньки, а на 1651 р. уже принаймні дві (якщо не три) доньки були заміжні. Діти, про яких було згадано, усі були від першої дружини – Ганни (можливо, Гафії) Сомківни, сестри майбутнього наказного гетьмана Якима. Вона померла між 1645—1647 pp.

Друга дружина – Мотрона (інколи називають її Оленою, але це неправильно; Олена – метафорична аналогія до троянської Єлени, викрадення якої викликало десятирічну війну), колишня Чаплинська, яку власне саме польські історики вперше назвали «кресовою»,або «степовою Єленою Прекрасною», натякаючи тим самим не стільки на її вродливість, скільки на спорідненість долі українки з долею античної героїні епосу Гомера. Адже відповідно до жанрових особливостей романтичного сприйняття історії головну причину багатолітньої українсько-польської війни середини XVII ст. вони побачили саме в суперництві козацького сотника Богдана Хмельницького та польського посадовця, чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського за любов степової красуні, порівнюючи тим самим їx із спартанським царем Менелаєм і сином троянського царя Парісом, головними винуватцями Троянської війни.

Звідкіля була родом пані Мотрона, хто були її батьки і з якою метою вона перебралася до неспокійного Чигиринського краю – через відсутність достовірних відомостей, вочевидь, так уже і не пощастить відповісти дослідникам. Збереглися лише вказівки, які дають змогу стверджувати, що швидше за все вона народилася в збіднілій шляхетській родині. Ще достовірнішим є той факт, що з другої половини 1640-х років Мотрона поселилась на хуторі Богдана Хмельницького в Суботові, де допомагала дружині козацького сотника Ганні Сомківні доглядати за господарством і виховувати дітей.

Невдовзі Ганна померла, залишивши на руках вдівця шестеро неповнолітніх дітей. За власним визнанням Хмельницького, у цей час він опинився «у сирітстві й важкій біді». Вочевидь, саме тоді молода вродлива шляхтянка не лише допомогла йому впоратися з господарством і вихованням дітей, а й розрадила його душевну тугу.

Сучасні подіям джерела говорять про надзвичайну вроду степової «Єлени Прекрасної». Проте справедливості заради не зайве буде нагадати, що в повному небезпеки житті на степовому кордоні, поруч із неспокійним Диким Полем, не так уже й багато було витончених панянок, аби було з ким порівнювати Мотрону. Можливо, саме через цей дефіцит наречених у Богдана як претендента на серце шляхетної пані з'явився серйозний суперник – також немолодий вдівець, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, досвідчений воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського магната коронного хорунжого Олександра Конєцпольського.

Нині важко з упевненістю відповісти на питання, що найперше викликало заздрість Чаплинського – чи то молода і вродлива подруга козацького старшини, чи то його охайний і гарно впорядкований маєток у Суботові. Проте єдине, що не викликає сумнівів, так це те, що впливовий урядовець Речі Посполитої твердо вирішив, користуючись своєю владою і покровительством О. Конєцпольського, відібрати у Хмельницького як одне, так і друге.

Навесні 1647 р. Даніель Чаплинський на чолі надвірних військ коронного хорунжого напав на Суботів, вигнав звідтіль сім'ю чигиринського сотника, а «Прекрасну Єлену» чи то змусив силоміць, чи то переконав полюбовно вийти за нього заміж, змінивши при цьому своє віросповідання з православного на католицьке.