З гиканням підскочивши до коней, що паслися на луці, він почав їх бити куруком, викрикуючи на всю горлянку імена тих родів, чиє тавро було випалено на крупах:

— Сактогалак! Жигитек! Котибак! Тоцай! Карабатир! Торгай!..

Злякані вигуками і ударами, коні шарахалися то в один, то в другий бік, стукаючись сідлами, наскакуючи один на одного, і нарешті кинулись до зимовища, ніби їх гнала степова пожежа, незграбно підскакуючи на спутаних передніх ногах. Біля воріт загону вони збиралися в купу, тиснучись, ставали дибки і опускали копита на спини передніх. І тут сталося те, чого ні Оспан, ні Сейткан не передбачили: бантина воріт була дуже низька і спутані коні, проскакуючи в загін вистрибом, з силою бились об неї сідлами, з тріском розколюючи і навіть розбиваючи на дрізки передні луки…

Тим часом розподіл «чорного збору» нарешті завершився. Спільна згода, з якою аткамінери обговорювали, скільки тепер можна взяти у народу, одразу ж зникла, коли зайшла мова про частку кожного з них у майбутній здобичі. Шубар, як волосний, і підтримувані ним інші кунанбаївці виявили таку зажерливість, що решта виходили ображеними, затаївши злобу. Більше за всіх образились Уразбай, Жиренше і Бейсембі.

Коли, завершивши справи, аткамінери юрмою посунули з дому Оспана, щоб сідати на коней, вони побачили наслідки бешкетництва Сейткана. Майже всі сідла були поламані, неначе хтось навмисне розбивав їх, вирішивши познущатися з гостей. Були понівечені сідла й тих, хто вважав себе цвітом племені Тобикти: Жиренше, Уразбая, Кунту, Бейсембі, Абрали, Байгулака, Байдільди. Гонористі, самолюбиві, зарозумілі, вони були вкрай ображені тим, що на очах в аткамінерів всієї волості опинилися в такому кумедному й ганебному стані. Не вимагаючи пояснень у господаря аулу, Оспана, не вшанувавши поглядом навіть Шубара, який проводив гостей, вони мовчки виїхали, не попрощавшись.

І тільки коли зиковище Осіїана сховалося з очей, Жиренше, Кунту, Уразбай і Бейсембі, які їхали поряд, заговорили про це.

— Що ми їм зробили, крім добра? — похмуро почав Жиренше.— На перший поклик Шубара примчали, щоб допомогти йому добитись нечуваного «чорного збору»… Озолотили і його самого, і всю його рідню, і того ж Оспана. А чим вони нам віддячили? Оцим, чи що? — І він ударив держаком канчука по розбитому сідлу Кунту.

— Ми самі розпустили кунанбаївських щенят! — злобно відповів Уразбай.— Зовсім знахабніли, бога забули… Навіть сам Кунанбай так не знущався з нас! Та нехай покарають нас предки, якщо ми стерпимо й на цей раз! Собаками ми будемо, якщо й тепер проковтнемо їхнє бешкетництво. Треба діяти!

Бейсембі, обачний, спокійний і владний глава роду Жигитек, завжди говорив повільно, зважуючи кожне слово. Добре зрозумівши настрій обох і прочитавши на похмурому обличчі Кунту цілковите співчуття їм, він сказав, дивлячись у вічі то Жиренше, то Уразбаю:

— Не галасуй так. Навіщо це слухати іншим? І зайвого не балакай. Якщо ти справді обурений, кажи про діло. І кажи відверто, голубе мій…

В його зовнішньому спокої обидва старійшини відчули лють, що от-от мала прорватися.

— Клянусь всевишнім, буду мститися! — відповів Уразбай.

— Клянусь кораном і духами предків, помру, але буду з тобою, скажи тільки, що робити! — поклявся і Жиренше.

Бейсембі, неначе переконавшись в їх рішучості, заговорив швидше, ніж звичайно, навіть схвильовано:

— Якщо ви обидва кажете, що думаєте, нехай гнів ваш не тоне в словах. Говорити багато нічого, це й так ясно. Нема у нас більших ворогів, ніж ті, хто сьогодні кричить голосніше за всіх, проклинаючи синків хаджі, а завтра сам біжить до них розповідати, хто що говорив. Не час правити теревені. Ось нас четверо. Візьмемо ще трьох — більше нам і не потрібно. Поїдемо до могили Кенгірбая, дамо урочисту клятву і візьмемось за діло.

— Нехай буде так. Їдьмо! — відгукнулись Кунту й Уразбай.

Жиренше додав:

— О боже, пошли нам успіх! Я першим поклянусь у помсті, піднявши над головою камінь з могили Кенгірбая… Називайте імена!

Вони притримали коней, щоб домовитися, кого ще взяти з собою. Жиренше покликав Байгулака, Абрали, Байдільду, і всі семеро непомітно відділилися від юрми і повернули до могили Кенгірбая, що була на відстані бігу стригунця.

Зимовий присмерк повільно лягав на степ. Вкритий снігом, він не темнішав, а поступово синів, дедалі густіше й густіше. Моторошним холодом віяло від нього. В каламутно-блакитному просторі незабаром стало видно висо-кий похмурий мазар [9] . Сто років уже височить над усією округою його могутній загострений конус, нема в ньому тріщин, жоден камінь не випав. І так само, як владарює над темними нащадками Кенгірбая його похмурий дух, так і могила його панує над степом, застигши у віковій непорушності, глуха до всього світу. У вузьких дверях стоїть густий могильний морок, сповнюючи мазар. Там німа тиша вічної ночі, стійка темрява, відгороджена товстими стінами від сонячного світла, від живих голосів життя. Здається, й сам час застиг, і закони степу — суворі, косні, жорстокі,— так само вічні й незмінні, як непорушний морок могили.

Степом з тонким висвистом промчав порив холодного вечірнього вітру. Засніжені стебла високого чию покірливо і приречено пригнулися до землі, низький чагарник затремтів усіма гілочками. Похмурий мазар в жорстокому і байдужому спокої, як і раніше, непохитно здіймав свої міцні темні стіни над степом, де сильний завжди гнув слабого.

Вершники спинились перед мазаром і зійшли з коней. Першим заговорив Уразбай.

— Хто їх веде? Абай. У них один абиз [10] — Абай. А мій абиз не Абай! Святий предку, ти мій наставник! Покарай відступників, баламутів світу, Кенгірбай, родоначальнику наш!

Ці слова, породжені зовсім не благоговінням перед предком, а тверезим розрахунком майбутніх вигод, звучали і як клятва, і як заклик до змови. Жиренше зрозумів це раніш за інших.

— Не стане абизом Абай. Не будуть угодні богові богохульники нового племені. Відрубаємо негідного язика, перетнемо шлях баламутам,— сказав він і підійшов до мазара.

Бейсембі пробурмотів молитву з корану. Всі провели долонями по обличчю і, зійшовшись у тісне коло, поклялися мститись і берегти в найсуворішій таємниці все, що вирішать цієї ночі.