Шрифт:
Дармен неголосно розсміявся.
— Ну, навряд чи варто вірші Абая-ага звертати на казанок Каражан заради того, щоб у нас не смоктало під грудьми! Невже ми не впораємося з цією скнарою самі?
Єрбол теж не стримав сміху. Абай, закінчивши писати, обернувся до молоді і покликав:
— Такежан, Каражан, послухайте й ви вірш!
Ті занепокоєно підвели голови. Абай почав читати:
Йдуть жовтень, листопад — осіння вже пора… Холодним скоро віяти вітрам… «В кочовище спішиш — траву потравиш»,— Загаявсь бай, а в путь давно пора.Усі слухачі відразу зрозуміли, про чий аул говорилося у вірші. Єрбол і Дармен схвально закивали.
— Тож-бо воно й є! — шепнув Єрбол Дарменові.— Що я тобі казав, юначе? Стривай: буде й про казанок…
Далі вірші описували становище чабана в аулі Такежана, сусідів, які мерзнуть без палива. Не було забуто й півмішка кия. Увійшли в вірші і розрахунки скнари господаря, що думав відкараскатися від Єрбола залежалим м’ясом старого барана.
Дошкульні, картаючі слова попадали просто в ціль. Слухачі пізнавали і полохливих голодранців, що заглянули через поріг, і Шопиіиа зі шматком м’яса, і Каражан, яка навчає його їсти свій шматок крадькома. Нещадно правдиво було передано у віршах зневагу Каражан до дітей бідняків, її злобне сичання на них:
Ждуть подаяння діти бідняків, Та негостинно байський дім їх стрів, Юрмляться біля юрти недалечко, Де теплий вітер землю вже нагрів. А мати все любується синком. Хай жадібним, як ти, він буде псом. Ласкай його — погано ж їсть при дітях, Які кришки вишукують кругом.Вірші били Каражан наче канчуком. У них говорилося також про непримиренну боротьбу між багатим і бідним — навіть діти поділені на два табори…
Абай скінчив читати, і тільки тоді до Такежана і його дружини повернувся дар слова.
— Ти що ж, приїхав сюди, щоб ганьбити нас? — почав Такежан.
— Ганьбити? Знеславити, осоромити нас — ось яка в нього мета! — скипіла Каражан.— Старшого брата й невістку собаками обізвав!
Абай, сміючись, передав вірш Дарменові. Той склав аркушика і сховав у кишеню. Такежан, наче прийшовши до пам’яті, раптом накинувся на юнака:
— Навіщо ховаєш вірш? Бач, який спритний! Хто навчив вас їсти в моєму домі частування і перекидати ногою полумиски? Дай-но сюди, порву і кину у вогонь! — Він простяг руку до Дармена.
Абай і Єрбол заходились сміхом. Дармен зовсім не збирався віддавати вірш, навпаки, він ще глибше ховав папірця в кишеню. Такежан почервонів і обернувся до Абая:
— Знищ вірша! Знищиш чи ні? Тоді забирайся геть звідси! — кричав він, люто дивлячись на Абая.
— Дорогий мій, я ж не про тебе писав! — відповів той, весело сміючись.— Хіба ти заборониш мені пожартувати з Каражан, моєї невістки? Чи не хочеш ти бути для моїх віршів суддею грізнішим, ніж сам ангел смерті Азраїл? А може, твоя дружина, як той ходжа, перетвориться на невірного гяура, коли її вилають?
Абай відмагався жартома, але Каражан заплакала від обурення:
— Слова, які не насмілився б сказати найлютіший ворог, ти називаєш жартом? «Вся ваша сім’я — ворог мій!» — ось що говориш ти цим віршем! Порви папір! Зараз же!
Такежан теж вимагав цього.
Під час цієї суперечки Єрбол взяв у Дармена вірш і перечитував його, весело посміхаючись. Побачивши, що брати можуть серйозно посваритися, він швидко завчив напам’ять ті дві строфи про дітей, які довели до люті Каражан, і, взявши з рук Абая олівець, обернувся до Такежана:
— Такежан-ага! Знищити вірші було б і насильством, і несправедливістю. Але то правда, що інколи слова віршів, навіть жартівливих, лягають на серце важким каменем. Тут є рядки, які допікають Каражан,— давайте знищимо їх. Ось я закреслюю! — І він ретельно замалював олівцем дві строфи.
3
Такежан, намагаючись якомога довше не займати зимових кормів, все ще тримав свій аул на осінніх пасовиськах, повільно кочуючи до зимовища на Мусакулі. Суперечка про сіно, скошене в урочищі Азберген і Шуйгінсу, перейшла в справжні чвари.
Не домігшись нічого від Такежана, Абай передав потерпілим аулам жигитеків: «Те, що робить Такежан,— насильство. Я переконував його, але умовити не зумів. Будь-яка ваша відповідь на його сваволю буде справедливою. Зумійте постояти за себе, земляки!» І жигитеки, наважившись, розвезли по зимовищах своє сіно, скошене Такежаном.
Той довідався про це, коли його аулу залишався один перехід до зимовища на Мусакулі. Він одразу ж розіслав гінців, викликав до себе меншого брата Ісхака і старших своїх родичів Ізгутти і Майбасара і, порадившись з ними, вирішив виконати погрозу, яку в розпалі гніву висловив Абаю. Хоч усі аули вже розташувалися на своїх зимовищах, аул Такежана, незважаючи на заморозки, до Мусакулу не пішов: він повернув до зимовищ тих семи жигитеківських аулів, які вивезли до себе сіно в Шуйгінсу й Азбергену.