І, не бажаючи слухати заперечень, він смикнув коня і поїхав убік. Бідняки жигитеки розгублено мовчали. Нарешті першим заговорив сивобородий Келден:

— Ну, жигіти, зрозуміли? Дорогий Магаш, ти сам бачив усе на власні очі. Просимо тільки одне: розкажи докладно Абаю. А Азимбай нехай кінчає свою справу. Нехай скосить траву, складе в скирти, а потім ми сплатимо йому за роботу і заберемо наше сіно на свої зимовища. Чи правильне таке рішення, люди?

Всі схвалили його:

— Нічого іншого не лишається. Якщо він сам каже «край», нехай і буде край.

І тільки один Абди кипів стриманим гнівом і гірко сказав:

— Е, жигіти, так нам не побачити просвітку! Випростати б зараз плечі та одним махом відплатити за всю багаторічну кривду! За це й кров пролити можна… Ех, нема серед нас Базарали! Як би ти зараз пригодився нам, рідний мій батир! Горе нам без тебе, заступнику наш! — І Абди, зітхнувши, низько схилив голову, спершись лобом на уламок кісся піднятої ним коси, і замовк.

Тепер заговорив Магаш. Він погодився з бідняками, що іншого рішення бути не може. Тупий і злобний Азимбай однаково стоятиме на своєму. Магаш пообіцяв розказати про все Абаю і просив потерпілих не починати нічого до батькового рішення.

Попрощавшись з бідняками, Магаш і Дармен поїхали назад. Проїжджаючи повз косарів, Дармен спинив коня і дружньо звернувся до їси:

— Молодець ти, Іса! Я тільки тепер зрозумів твою гідність. Можна бути наймитом, але не слід ставати цепним собакою хазяїна. Ти показав себе справжньою людиною!

Іса, все ще не заспокоївшись, коротко відповів:

— Мало лиходієві грабувати чуже, ще й на вбивство штовхає! Ні, краще мені самому загинути, ніж пошкодити хоча б ніготь такого відважного жигіта, як Абди!

Магаш і Дармен пустили коней навскач, кваплячись розказати про все Абаю.

мами; підлога застелена товстою повстю, поверх якої на почесному місці юрти лежить кошма, обшита сукном, і розкидані ковдри з смушку і шкура архара. Високого ліжка вже нема: постіль, яка була застелена стьобаними ковдрами і завалена подушками, зроблена з м’якої повсті, накладеної рядами і вкритої периною.

Сніданок щойно закінчився. Абай, накинувши на плечі тонкий чапан і надівши легку козячу шапку, взяв окуляри (тепер він уже не міг читати без них) і простяг руку до купки книг, що були біля постелі. Там, поруч з постійними його супутниками — Пушкіним і Лєрмонтовим, тепер з’явилися Байрон і Гете в російському перекладі.

Цієї ночі Абай спав погано, перевертаючись від важких дум, викликаних розповіддю Магаша і Дармена.

Коли юнаки з обуренням переказували йому все, свідками чого вони були, Абай слухав мовчки, хоч у душі в нього все кипіло. Тільки сьогодні розповідав він молоді про злочин, вчинений сто років тому. І тепер сильні знову чинять насильство над беззахисними. Якими законами, якими звичаями виправдати сваволю, що лишається незмінною протягом ста років? Змінилися тільки імена хижаків: одного звали Кенгірбаєм, другого Кунанбаєм, а теперішнього — Азимбаєм,— та змінилися способи насильства: раніше вбивали камінням, а тепер злиднями й голодом. Похмурий, безпросвітний час. Тікати б світ за очі. Але враз він гірко посміхнувся. Ні, якщо в юності, коли було більше сили й рішучості, він не зробив цього, то тепер це вже неможливо. Та й тоді, в молодості, як і тепер, у зрілі роки, він не міг залишити свій народ, втекти від його страждань і горя: адже нема для нього нічого ближчого, дорожчого за рідний народ.

«Піти… Як піти від народу?.. Не від нього треба йти, а йти від лиходіїв-насильників! Нехай вони близькі по крові. Ті знедолені, скривджені люди з народу ближчі мені, ніж рідні. До них тягне мене і серце, і розум. Заради їхнього блага мушу віддати я всі сили, їхнього веління мусить, слухатися моя совість…»

Але Магашеві і Дарменові, що мовчки сиділи перед ним, він висловив тільки частину своїх думок і рішень.

— Яке нещасне в мене життя! — гірко сказав він.— Як же припинити насильство лиходіїв, коли найзлобніший з них живе поряд тебе, в твоїй родині, а ти і його не можеш спинити? Народ у сльозах, а що з того, що і я плачу разом з ним? Чим допоможу я йому на ділі?.. Вони правильно вирішили вивезти сіно на свої зимовища. Це наука таким людям, як Азимбай. Хай тільки додержать слова і виконають його… А я поговорю з Такежаном, підтримаю їх. Не так часто бідний народ зважується на опір, такій справі не можна не допомогти…

Сказавши це, Абай відпустив сина і Дармена. Вони тут же розповіли про свою поїздку іншим. Усі одностайно осуджували Азимбая, обурюючись його безсердечністю і зажерливістю, а Какитай з презирством пригадав і поведінку Шубара.

— «Нехай їде до Такежана…» Що це за порада? І що це за побоювання — пошкодить вашим віршам?.. Не людина, а лис.

— Еге ж, справжній лис,— підтвердив Магаш.

Акилбай, слухаючи їх, посміхнувся:

— Невже ви досі не знаєте, що таке Шубар? Хіба робив він щось без прихованого розрахунку? Адже він швидко збагнув, що ця сварка далеко піде, й одразу поспішив підкреслити, що він ні в що не втручався. Коли між батьком і Такежаном почнеться розбрат, Шубар залишиться осторонь. Звичайно, вигідніше, щоб обидві сторони зважали на тебе! Адже в душі він тільки й чекає сутички батька з Такежаном і сам тишком-нишком, як кажуть, «із-за шести горбів», розпалює цю ворожнечу. Вже коли ставить хто тут пастку, то це Шубар!

Акилбай вірно оцінив становище. Шубар справді був однією з невиліковних ран Абая. Ця рана глибока, прихована. Якщо Азимбай — жорстока, але відкрита болячка, яку можна припекти або вирізати, то Шубар — потайна, причеплива хвороба, що гризе нутрощі, і її не можна позбутися. І обидва вони — Абаєві родичі, зв’язані з ним спільним життям. Спробуй втекти, куди від них втечеш? А Шубар до того ж і сам невідступно увивається навколо Абая, маючи свою таємну мету.

І так само, як синів, самого Абая мучила думка про цих ворогів, що стояли поряд. Похмура година тільки підсилювала ці невеселі думки. І, взявши томик Пушкіна, Абай поринув у читання, прагнучи хоч на час одійти думкою від важкої дійсності, знайти в улюблених віршах заспокоєння нудьгуючому серцю.