Вогнище догоряло, кидаючи на палатки миготливі тіні; собаки пильнували наш сон.

Ранкова побудка була незвичайна — хтось лизав мені обличчя. Це був собака Вірний, який виконував у нас обов'язки днювального, його хазяїн — Чижов стояв при вході до палатки й гукав:

— Снідати!

Ми з апетитом з'їли шашлик — соковиті шматочки баранячого м'яса, засмажені з цибулею на рожні, запили його чаєм, склали палатки й вирушили в путь.

Коні тюпали вузенькою стежкою, а собаки побігли в зарості і час від часу полохали там глухарів та рябчиків. Ми знали, що, маючи тонкий нюх, слух та зір, собаки не пропускають жодного птаха, на сліди якого натрапляють. Вони несподівано виринають перед дичиною, і застуканому зненацька птахові діватися нікуди. Він змушений злетіти, щоб не опинитися в зубах ворога. Здебільшого сполохані птахи сідають на дерево поблизу. Лайка біжить слідом, не зводячи з птаха очей, потім сідає під деревом і починає гавкати — кликати хазяїна. Глухар, тетерюк або рябчик сидить, прислухається й розглядає свого небезпечного ворога. На голос собаки приходить мисливець, і справу вирішує влучний постріл. Ми теж вирішили полювати. Зупинилися. Чижов, Олег і я розійшлися в різні сторони на голоси лайок.

За годину ми вполювали вісім рябчиків і чотирьох глухарів, а цього було цілком досить, щоб нагодувати сім голодних ротів.

Дорогою Олег розпитував, чи, бува, не живуть тут десь поблизу мисливці. Чижов відповів заперечливо. Проте Олег твердив, що вночі він бачив бліду заграву якогось вогнища.

— Це вам здалося, — запевнив його Чижов, — тут влітку й восени не зустрінете жодного мисливця. Нема чого їм тут робити. Глухарів, тетерюків, рябчиків, вальдшнепів та лісових куріпок в інших місцях набагато більше, ніж тут. Тільки взимку сюди іноді заходять мисливці, коли полюють на білок.

Та Олег наполягав на своєму. Коли ми повернулися до товаришів, Чижов спитав, чи вночі, бува, не помітив ще хтось чужого вогнища.

— Я помітила, — озвалася Тамара. — Тільки-но я лягла і раптом згадала, що забула біля вогнища ягдташ. Вийшла я по нього і бачу: на півдні миготять відблиски вогню. Так ніби хтось підклав у вогнище сухих гілок, а те гілля одразу ж спалахнуло.

— Дивно… — задумливо промовив Чижов. — Хто б це міг бути?

— І потім, — додав Старобор, — чому ці невідомі отаборилися десь віддаля, коли, напевне, бачили наше вогнище? Здається, наче хтось нас уникає… чорт знає, що за цим ховається.

— Дурниці, — загудів лісничий Шульгін. — Побачили світлячків на мочарах і здалося, що то вогнище. Я знаю тутешні околиці й можу підтвердити те, що сказав Петро Андрійович: восени в цих місцях не ступає людська нога.

Питання про загадкове вогнище так і лишилось відкритим. Кожний зостався при своїй думці.

Дорога знову погіршала, точніше сказати — взагалі зникла.

Навкруги нас лежала так звана чорна тайга — густий предковічний кедровий ліс. Ми їхали один за одним, долаючи місця, де колись ніби гарцювали мамонти.

Здавалося, якісь велетні повикопували тут ями, поламали дерева й наробили такого безладдя, що природа навіть протягом багатьох тисячоліть не змогла навести порядок. Похмурість і хаос — ось ознаки чорної тайги. Єменка обіцяв, що невдовзі виведе нас звідси оленячою стежкою, та виявилося, що це було не так легко.

Один в'ючак раптом спіткнувся і впав. Ми збентежено дивилися, як він марно намагався підвестися. Кінь загруз у невеличкій ковбані. Незабаром з коричневої грязюки стирчала вже тільки шия та голова тварини. Кінь іржав від жаху, відчуваючи, як бридке багно невблаганно поглинає його. Ми швидко розв'ючили коня, зрубали кілька деревець, підважили ними бідолаху і витягнули з небезпечної пастки.

Кінь увесь тремтів і кивав головою, начебто дякуючи нам за порятунок. Мохом і травою ми трохи обчистили його від багна, знову нав'ючили вантаж і рушили далі.

Єменка сердився на Шульгіна, бо той, мовляв, не вів коня як слід. Проте він не лаявся, а тільки сухо зауважив, що в чорній тайзі в'ючака треба вести на довгій вірьовці або на поводі — тут і сам шайтан скрутить собі в'язи.

— Це й видно, — розпалився лісничий. — Повів нас дорогою, якою, справді, тільки шайтанові й ходити. Невже не знаєш нічого кращого?

— Хай амба буде мені свідком, що ніхто ще не знайшов тут кращої дороги. Незабаром буде ще гірша.

І справді, минуло небагато часу, як ми пересвідчилися в цьому. Чорна тайга підготувала нам нові митарства — дорога пішла крізь лісове кладовище. Воно було таке велике, що й поглядом не окинеш. Колись тут горіла тайга. Горіла довго, й пожежа охопила багато квадратних кілометрів лісу.

Після пожежі лишилося гігантське чорне кладовище. Дорога крізь нього була небезпечною. Стовбури, вивернуті й поламані вітром, часом утворювали справжній лабіринт. Дерева лежали тут поодинці й цілими купами. З них часто здіймалися товсті сухі віти, що нагадували розложисті оленячі роги. Ці гілки були особливо небезпечні — вони легко ламалися й могли поранити коней. Особливо небезпечно тут під час вітру. Обгорілі дерева під натиском вітру зовсім несподівано падають, наче підтяті.

Один за одним ми просувалися слідом за Єменкою, безмежно дивуючись його здібностям орієнтуватися. Зупинившись перепочити, ми помітили, що Шульгіна знову немає. Він звичайно їхав останнім і тепер, певне, блукав десь по чорному кладовищі. А тим часом наш караван лишив по собі такі сліди, що їх помітив би навіть новачок у цій справі, не кажучи вже про досвідченого лісничого! Адже Шульгін чудово знав тайгу, його затримка була не зрозуміла. Якийсь час ми чекали, але потім Чижов вирішив їхати далі.