Вдалині велично пливла громада доку; вона здавалася зовсім нерухомою, тільки перед носовими торцями здіймалися піняві фонтани хвиль, що били в понтон. Біля тросів чорніли манюсінькі постаті вахтових. Сергій Микитович знав, що там стоять надійні люди: боцман Ромашкін, Мосін, Щербаков, інші матроси, яким він зумів, мабуть, передати дещо з свого багаторічного досвіду.

Все ясніше вимальовувався попереду горбатий силует Рибачого — нашої північноморської твердині, один погляд на яку підняв у душі вихор спогадів і почуттів. Усе виразніше виростали силуети кораблів. Чітко було видно обводи їх високих і струнких бортів, гармати з чохлах і торпедні апарати.

— Дивись ти, знову білі чайки навколо. А в дорозі вони якісь інші були, чорнокрилі, — долинув до Агєєва голос одного з вільних від вахти матросів.

— Ех, красунь крейсер! — почув він голос іншого.

На ют вийшов майор Людов, став поряд із боцманом, дивився на вируючий за кормою молочнобілий бурун.

— Ну, Сергію Микитовичу, здається, морське життя ваше наближається до кінця? Одружитесь, дітьми обзаведетесь, само по собі потягне на берег.

Агєєв відповів не зразу:

— Не знаю, товаришу майор. Тільки думаю: вона сама людина морська, якщо пощастить нам сім'ю завести — не буде перешкоджати моїй службі.

— Значить, маєте намір поплавати ще років двадцять?

Боцман замислено кивнув.

— А то, якщо підете з кораблів, неодмінно розшукайте мене — може, знову попрацюємо разом.

— Разом книжку з філософії писатимемо? — усміхнувся Агєєв.

— Саме так! — сказав майор Людов.

Із стапель-палуби деку долинала матроська пісня:

Сливін, Потапов, Курнаков, Андросов, Жуков вдивлялися в кораблі, що наближалися.

На щоглі крейсера широко розвівалися, пружинилися на вітрі різноколірні сигнальні прапори.

— «Добро пожалувати у води дорогої Вітчизни. Поздоровляю з успішним закінченням плавання», — читав Фролов прапорний семафор.

— Та це ж Володя Ларіонов! Ач, яким красунем командує! — крикнув, витягуючись над поручнями, Сливін.

Його гостре око ясно розрізнило обличчя старого фронтового друга, колишнього командира есмінця «Громовий», який тепер тримає на грот-щоглі крейсера брейд-вимпел командира з'єднання.

Ларіонов стояв на містку крейсера, теж дивився в бінокль. Невисокий, дуже прямий, по-франтівськи затягнутий у чорну морську тужурку.

— Заходження! — скомандував капітан першого рангу.

Горніст, збігши наверх по трапу, вже чекав, приклавши до губів сяючу мідь горна. Військові моряки виструнчились, офіцери приклали руки до кашкетів. Дзвінкі протяжні звуки горна полилися з містка над хвилями.

І над палубою крейсера злетіли такі самі звуки — музика традиційного бойового привітання, яким обмінюються, зустрічаючись, кораблі нашого непереможного флоту.

І мічман Агєєв, випрямившись на юті, приклавши до кашкета сильну обвітрену руку, відчув новий приплив високого світлого щастя — щастя радянської людини, яка після довгого походу побачила знову береги милої рідної землі.