— Вибачте, будь ласка! — сказав чоловік усміхаючись. — Мене направив до вас товариш Фесенко, Ілля Ілліч… Дозвольте ввійти?

Цей постоялець поводився так самісінько, як і всі. Насамперед попросив дозволу прийняти ванну, потім охоче пив чай і розпитував Юлю про її життя. Завчено і роздратовано Юля повторювала, що чоловік загинув під час війни, спеціальності вона не має, жити важко, от і викручується як може… Постоялець, що назвав себе Костянтином Івановичем Клебановим, співчутливо похитав головою і сказав:

— Так, жінці важко самій. Якщо дозволите, Юліє Сергіївно, я у вас поживу тиждень-два. Ось мій паспорт. Якщо потрібна прописка, будь ласка. І — аванс…

Він поклав перед Юлією на стіл двісті карбованців.

— Живіть! — апатично сказала Юля. — З пропискою можна почекати. Якщо причепиться кербуд — інша справа… А краще б — так!

— Як хочете, мені однаково! — задоволено погодився Клебанов. — З вашого дозволу я ляжу спати…

Він швидко роздягнувся в темряві, засунув щось під подушку і за кілька хвилин заснув, рівно і глибоко дихаючи.

Ні, ніяких підозрінь не викликав у Юлі новий постоялець. Як усі командировочні, він ішов рано-вранці у справах, іноді забігав серед дня і лежав на дивані, переглядаючи якісь книги і журнали. На вечір завжди приносив щось смачне і ділився з Юлією. Він жив на диво розмірено і акуратно, навіть обгорілого сірника не залишалось після нього, так що майже не доводилось прибирати.

Єдине, що трохи ображало Юлю, це те, що Костянтин Іванович не робив спроб зблизитися з нею. Відносини у них були рівні, Клебанов був ввічливий, в міру жартував, в міру мовчав і хоч не розкидався грошима, але й не скупився.

Тільки раз Юля відчула, що за його ввічливістю приховані й інші почуття. Несподівано приїхав один з постійних гостей — юрисконсульт з уральського заводу. Юлі було жаль йому відмовляти, і коли Клебанов прийшов, вона запитала, чи не заперечуватиме пін, якщо з ними в кімнаті на розкладушці переночує ще один товариш. Усього три ночі! Вдень його не буває дома…

— Заперечую! — коротко сказав Клебанов, і у Юлі чомусь від страху затремтіли руки й ноги. — Категорично заперечую, — повторив Клебанов, недружелюбно, з досадою, як здалося Юлі, глянув на неї і несподівано обняв.

Увечері вона відмовила уральцю, і той пішов засмучений, тягнучи за собою чемодан.

Клебанов прийшов додому пізно, о другій годині, приніс пляшку вина і торт. Він поводився звичайно і навіть слова якісь говорив з претензією на чутливість, але Юлі чомусь було з ним страшно і образливо. Коли він заснув, Юля пішла у ванну, замкнулась там і довго плакала, сякаючись в мохнатий рушник, і запитувала себе: невже правда, що ця розтовстіла жінка в дзеркалі, з пухким лицем і запалими очима, і є вона, Юлька, у якої були колись Харитонов, дім, друзі і все інше нормальне людське життя!

Горелл-Клебанов та іноземний підданий Білліджер ніколи не зустрічались. Але з якогось часу їх життя було зв'язане надзвичайно тісно.

Всі думки Білліджера були з Гореллом. З думкою про те, чи в надійному місці переховується цієї ночі Горелл, він засинав і, прокидаючись, думав тільки про те, як би не обірвалася надзвичайно тоненька ниточка, що давала їм змогу підтримувати зв'язок один з одним.

Маленькому, хворобливому Білліджеру жилося тепер дуже важко. Він приходив у Ленінську бібліотеку, як тільки вона відкривалась, і до п'яти-шести годин вечора рився в комплектах газет і журналів. Робертс звільнив його від усіх обов'язків, тому що Білліджер виконував надзвичайно складне завдання — шукав для Горелла «підхід» до професора Пономарьова.

Гореллові ледве вдалося перейти кордон. Приїхавши в Москву, він направився до Юлі, квартира якої була відома начальникові і вважалася «спокійним місцем, де можна закріпитися». Переждавши кілька днів, він пішов на явку.

У підвальному приміщенні маленького дерев'яного будиночка за Київським вокзалом Горелла зустрів «зв'язковий» — старий кравець, який був покритий лупою, брудом і салом, шепелявив і присідав від страху.

— Рано! — твердив він, оглядаючись то на двері, то на вікно. — Ще немає нічого для вас! Приходьте за тиждень…

— Починається! — зітхнув Горелл, різко, із свистом випустив повітря крізь зуби і пішов.

Найважче виявилось «підійти» до професора Пономарьова. Адреси його в телефонних книжках не було. Довідкове бюро відповіло, що такий у Москві не проживає. Коло установ і сімей, що їх відвідував професор, було зовсім недоступне для Робертса, Білліджера і Горелла. Ще менше шансів було знайти його лабораторію.

Але й адреса ще не вирішувала успіху. Пономарьов, зайнятий і останнім часом особливо замкнутий, не приймав людей по телефонному дзвінку чи записці. Випадкові відвідувачі, як правило, зверталися до референта. Отже, Білліджер повинен був знайти такий хід, який напевне забезпечував би прийом у самого Пономарьова. Треба сказати, що природа зло пожартувала з Білліджером. Душа його з дитинства була сповнена честолюбних замислів. Білліджер любив полювання на лисиць, жорстоке і важке, у мріях він бачив себе дипломатом, полководцем, спокусником світських красунь, вожаком боїв у парламенті. Але природа, не бажаючи рахуватися з прагненнями Білліджера, підсунула йому вузькі плечі, маленькі, темні, неспокійні очі і тихий голос. І все ж Білліджер знайшов собі заняття, в якому вмістилися всі його честолюбні пристрасті. Він став розвідником.