На кінець гри Кравцов зовсім заспокоївся. Добринін під дружні оплески вручив приз — плитку шоколаду і книгу Гітлера «Майн кампф» патлатому хлопчині в окулярах, який відповів на сім запитань з десяти.

У коридорі заграла радіола, і молодь посунула з залу.

Кравцов трохи затримався, щоб вийти разом з хлопчиною, який у грі назвав ім'я Чапаєва. Це був кремезний юнак з серйозним і навіть сердитим обличчям. Він виходив із залу разом з приятелем. Кравцов пішов за ними й почув їхню розмову.

— Як би ти не вскочив з своєю відповіддю, — сказав хлопцеві приятель і озирнувся,

— А ти хотів би, щоб я сказав «Гітлер», га? — спитав його товариш похмуро, і той розсміявся.

— А вийшло здорово, всі кричали: «Чапаєв! Чапаєв!»

Вони загубилися в натовпі. Незабаром до Кравцова проштовхався ще збуджений грою Добринін.

— Ну, як? — тихо спитав він.

— Спочатку я злякався, — відповів Кравцов. — Але ніби все в порядку.

— Слухай-но, що я тобі скажу… Той хлопчак, в окулярах, книгу Гітлера засунув в урну, і всі, хто це бачив, засміялись.

— Дізнайся, хто цей хлопчина і де живе, — сказав Кравцов. — Поговори з ним. І ще он з тим, — Кравцов знайшов у натовпі свого сусіда по останньому ряду, — он бачиш, сердитий такий, зачіска на проділ?

— Бачу.

— Це він перший назвав Чапаєва.

— Гаразд. — Добринін пірнув у натовп танцюючих…

Вранці Клейнер викликав до себе Кравцова.

— Ну, як пройшов вечір?

У його запитанні Кравцов відчув ледь помітну іронію.

— Не зовсім так, як хотілося… — відповів Кравцов, думаючи, що Клейнеру вже доповів про вечір хтось із його співробітників. — У цьому розумінні особливо показовою була проведена нами вікторина. Звичайно ж, голови молоді ще засмічені тим, чого їх навчали в школі, і пропагандою комуністів. Взагалі з цією молоддю треба працювати й працювати, і це буде нелегка справа.

Клейнеру відповідь Кравцова явно сподобалась. Можливо, він чекав, що Кравцов почне розхвалювати вечір.

— Так, так, мені про цю вікторину розповідали, — сказав Клейнер. — Ця гра в Росії популярна?

— Так. І вона дуже допомагає з'ясувати думи й бажання учасників гри. По суті справи, це гра-допит.

— А що? Розумно, розумно. — Клейнер помовчав і сказав: — Я хочу, щоб ви знали, яких двох результатів ми чекаємо від цього задуму з місцевою молоддю. Переважну більшість її ми повинні підготувати до відправки в Німеччину як робочу силу. Я вже розпорядився, щоб у вашому клубі регулярно крутили фільми про життя в Німеччині й виступали оратори, які вміють добре змалювати німецьке життя. Але одночасно ми повинні відібрати для початку, скажімо, сотню найнадійніших, з них ми зробимо спеціальний загін, підпорядкований гестапо. Ви не бачили останньої кінохроніки про Кавказ?

— Ні,— ледь чутно відповів Кравцов, страшенно вражений почутим.

— У кінохроніці показано, — мовив Клейнер, — як спійманих партизанів розстрілює каральний загін, сформований з місцевих жителів. Не випадково майже весь випуск хроніки присвячений епізоду з розстрілом. Берлін надає величезного значення цій справі, і ви самі розумієте чому. Менше собак буде почеплено на нашу з вами фірму. Мені вже дзвонив про це сам Кальтенбруннер. Я гадаю, що саме ви і повинні підібрати надійних хлопців у місцевий загін.

— Боюсь, що я з цим не справлюсь, — з небезпечною квапливістю сказав Кравцов і, помовчавши, пояснив: — Усі ці хлопці мені, як росіянину, довіряють менше.

Клейнер здивовано подивився на Кравцова.

— Не впізнаю вас, пане Конопльов! Усе навпаки! З усієї нашої групи саме вам найлегше розмовляти з молоддю. Це підтверджує і вчорашній вечір. Так що прошу вас не хникати, а попрацювати так, як належить людині, яка скоро з рук Німеччини одержить орден.

— Я, звичайно, буду старатися.

— Я вірю в вас, пане Конопльов, — майже урочисто промовив Клейнер.

Весь день Кравцов був у тривожному збентеженні: він не знав, як тепер бути. З одного боку, він міцно вліз у гестапо, і його донесення про плани й діла гестапівців були для Маркова дуже цінними. З другого — він повинен тепер стати прямим підсобником гестапівців у їхніх кривавих ділах. Способів усунутися від виконання доручення Клейнера він не бачив. «Треба тікати з міста», — ця думка ставала дедалі настирливішою.