Савушкін ішов не кваплячись, примічаючи все: і самотню постать жінки, яка шпорталася на картоплищі, і дітвору, що бігала коло розваленої церкви, і сутулого чоловіка, котрий перейшов від хати до хати на краю селища, і навіть жайворонка, що завис над покошеним лугом.

На околиці селища Савушкін пучком трави гарненько обтер чоботи, вибив об коліно пилюку з кепки і тільки після цього ввійшов у безлюдну вулицю. Чоловік, той, що трохи раніше перейшов від хати до хати, стояв у затінку під деревом і дивився на Савушкіна. Зрівнявшись із ним, Савушкін повернув прямо до нього.

— Здоров будь, земляче! — привітно сказав він.

— Здрастуйте, — обережно відповів чоловік, дивлячись на Савушкіна.

— Не скажеш мені, часом, чи багато в вас тут осіло народу з тих, що од війни втекли?

— Не лічив, — похмуро відповів чоловік.

— Мені не лік потрібен, — сумно й докірливо сказав Савушкін. — Я свою рідню шукаю.

— А іншого клопоту, як шукати вітра в полі, в тебе нема?

— Жінка пропала, двоє діток… розуміти треба, — журно сказав Савушкін. — Як почалася війна, знялися вони з-під Мінська, і думаю, далі цих місць зайти не могли.

— Жінка пропала… — повторив чоловік. — У людей усе пропало і то не шукають.

Вони помовчали.

— А німці в селі є? — ніби між іншим поцікавився Савушкін.

— Чистих німців нема, а п'ятолизів їхніх скільки хочеш. Он про вовка помовка. — Чоловік показав на високого вусатого богатиря, який саме вийшов на ґанок сусіднього будинку. — Наш старший поліцай пан Ферапонтов.

— Він, мабуть, знає всіх, хто у вас осів? — спитав Савушкін.

— Цей усе знає,— посміхнувся чоловік.

Савушкін попрямував до поліцая, що стояв на високому ганку. Та ось він повернувся і перевів погляд на Савушкіна, який підходив до нього.

— Здрастуйте! — ще здалека голосно і улесливо промовив Савушкін.

— Ну-ну, а що далі? — буркнув Ферапонтов і поклав руку на кобуру нагана.

Савушкін розповів, що привело його в селище.

— Документ у тебе є? — низьким, басовитим голосом запитав Ферапонтов.

— Аякже, ось! — Савушкін подав йому довідку. Ферапонтов уважно її прочитав, склав і віддав.

— Зайди до хати, — сказав він і, посторонившись, пропустив Савушкіна повз себе.

Вони сіли до столу. Більше нікого в просторій світлій хаті не було. Видно, ввечері тут була випивка: на підлозі і на лавах валялись порожні пляшки, на столі в зім'ятій німецькій газеті — недоїдки. Від Ферапонтова тхнуло кислим перегаром.

— Тек-с… — сказав він, поклавши на стіл вузлуваті руки з чорними нігтями. — То це ти, значить, чешеш від самих Барановичів?

— Атож! Де пішки, де підвезуть. — Савушкін помовчав і додав, зітхаючи: — Діточок жаль.

Ферапонтов пирхнув.

— Жалощі тепер не в моді. А тільки з двома дітьми у нас нікого нема. Це я тобі офіціально кажу, я тут кожну собаку знаю, а собаки знають мене. — Ферапонтов розсміявся, і Савушкін зрозумів, що він п'яний: або з ночі не витверезився, або похмелявся недавно: — А в тебе ряшка гладка, при госпіталі, видно, жити можна, — добродушно базікав Ферапонтов.

— На харч жалуватись гріх. Тому-то я й сім'ю почав шукати. Міг би її легко прогодувати, а це тепер найголовніше.

— А гроші платять?

— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басовито вів далі:

— А гроші платять?

— Які гроші? Та й на біса вони мені, що на них купиш? — жалісливо сказав Савушкін, а Ферапонтов басо-пито вів далі:

— Як подивишся — прижимистий народ ці фріци, копійки людині зайвої не заплатять. Нам, поліцаям, призначили платню — сміх, та й годі. І прямо пояснили: у вас, мовляв, є багато можливостей для заробітку. Збагнув, куди гнуть? Ну, ми, звичайно, маху не даємо. Я ось будиночок собі відхопив. Тут, брат ти мій, жив сам голова виконкому. Пожив, і досить, дай іншим пожити… — Він знову розсміявся. — Ну, а як у ваших краях, спокійно?

— А який може бути неспокій? Німців набито там, як оселедців у бочці. Самих госпіталів у Барановичах чотири, потім штаби всякі, канцелярії. Щодня музика в саду грає, кіно крутять.

— Ач які,— здивовано протяг Ферапонтов і довірливо нахилився до Савушкіна. — А в нас тут починають кіно крутити партизани, зрозумів?

— У нас не чутно, — в тон йому сказав Савушкін.

— А в нас, брат, і чутно, і видно. — Він ще ближче присунувся до Савушкіна і дихнув на нього таким смердючим перегаром, що аж дихати стало противно. А поліцай, як видно, був у тому стані сп'яніння, коли йому потрібен був слухач для його п'яних теревенів. Ну що ж, кращого слухача, ніж Савушкін, йому не знайти. Ферапонтов поклав свою важку лапу на плече Савушкіну і вів далі: — Еге… Позавчора міст на шосе геть знесли. Недавно ешелони з бензоцистернами перекинули і запалили. Ото кіно було! За десять верст видно. Ну й народ, зразу ніби його підмінили. Учора ввечері в одної удовиці теля забирали, то вона так почала погрожувати, що довелося її прикласти до землі-матінкп. Або ось сусід мій, Малахов, ти до нього, я бачив, підходив. Він же спить і в сні на мене зубами клацає. Ми в нього і мотоцикл забрали, і мебельку витягли. А головне, він тут при славі був, врізав по-стахановськи на дорозі. А тепер нуль без палички. Тому-то і злиться. Ну, нічого, нічого, бо він упокориться, або фріци до нього доберуться.