Не дратуйте ґрифонів

Історичний роман відомого українського письменника, лауреата Шевченківської премії Івана Білика «Не дратуйте ґрифонів» є другою книгою його знаменитої скіфської трилогії (перша книга — «Дикі білі коні» вийшла друком у видавництві «А.С.К.» у 2006 р.).

Осмислюючи історичні факти і події, письменник подає своє бачення історії наших предків — скіфів. Головні герої роману їх діти й онуки, які розгромили іранців-персів і їхнього царя Дарія. У центрі оповіді — конфлікт між двома братами Осмогрудом і Соболем. Як вирішиться цей конфлікт? Що переможе — поклик рідної крові чи закон матірної землі?

Нетрадиційний підхід до розкриття історії, характерна мова і стиль роблять оповідь цікавою не тільки для шанувальників творчості І. Білика, а й широкого читацького загалу.

Роман був удостоєний Всеукраїнської літературної премії за найкращий роман року (1993).

У десятий день місяця таргеліона [1] передостаннього літа 82 олімпіади, [2] коли сонце ще й не вставало з-за Лиману й над тихим плесом квилила перша чайка, з Наріжної вежі бевкнуло в щит. Чайка злякано зойкнула й піднялась угору, а мідному дзвонові негайно відповів інший дзвін — з вежі коло пристані. Між визубнями бійниць вишилилася скуйовджена голова без шолома й неспокійно роззирнулась на всі боки. Далеко низом Лиману вимальовувалася невиразна червонувата пляма. Тиха вода біля неї брижилась, обабіч мирно здіймалися й опускались три ряди весел, і з кожним помахом їх ставало видніше й видніше. Незабаром за першою плямою виринула друга, потім — третя й четверта. До Ольбії наближалася низка суден, і вартовий хрипким спросоння голосом відповів тому, що подав сигнал з Наріжної вежі:

— Бачу-у!.. Пильнуй-й-й!..

Той помахав довгим списом і заходився вдивлятись у далечінь.

За чверть години валку кораблів було вже видно зовсім добре, а коли сплинуло ще стільки часу, до білокам'яних стін Ольбії наблизились чотири бойових трієри. Прокинувся легенький світанковий нот-низорик і напнув вітрила суден. Три задніх кораблі, маленькі, низькобортні й просмолені, не справили б на ольбіополітів особливого враження, але перший викликав підсвідоме занепокоєння. Й не своїми розмірами — таких трієр тут бачено й перебачено, вони мали по три ряди довгих весел і при потребі могли взяти на борт вісімдесят або й сто воїв, — а своїм кольором. І високі борти, й щогла, й весла, й корма, усі палубні надбудови, й навіть величезне полотнище вітрила були пофарбовані яскравим суриком.

Порівнявшись із Наріжною вежею, червона трієра висушила весла й тепер ішла проти слабкої течії Лиману на самому вітрилі.

— Що за дивина?

Це буркнув десятник сторожі, якого викликали вартові.

— Персіяни?

— Певно…

Але в сю мить над плавнями за Лиманом зійшло сонце, й усі побачили на червоному полотні вітрила змієволосу Ґорґону — знак Афіни Паллади.

— А-а!..

Й знову трієра викликала загальне здивування, й не тому, що виявилась афінською, а що була згори до низу вся червона. Казали, буцім у давнину лиш «Арго» Ясона мав у сурик пофарбовані борти, але те все діялося хтозна й коли, та й не відомо, чи взагалі діялось, а тут яскраво-червона трієра підпливала до широкої брами й вимагала пропустити її в бухту пристані.

— Ланцюг? — запитав у десятника воїн, що стояв найближче до сходинок.

Але старшина не поспішав оддавати наказу, щоб опустили важезний бронзовий ланцюг, який замикав ухід до міста з боку Лиману.

— Ніктепарха! [3] — сказав він. І воїн залопотів сандаліями вниз.

Незабаром на вежу прибіг схвильований ніктепарх і наказав негайно спускати ланцюг. Десь там глибоко в нутрощах брами зарипіли котки й шестерні, й важкий зеленавий ланцюг почав спроквола опускатись у воду. В сей час червона трієра, піднявши всі свої сто сімдесят четверо весел у повітря, підпливла до стін і засковзала між високими вежами брами до міської пристані. Решта суден на нижніх веслах правувала вслід за червоним кораблем.

Уже на причалах, коли матроси скинули товсті линви й два пристайних роби старанно прикрутили їх до колод приколу, з корабля звісили ребристу дошку, і вниз неквапом зійшов молодий чорнобородий чоловік у такому ж суриковому гіматії, як і вітрило корабля.

— Хто волею безсмертних є нашим гостем? — спитав у нього ніктепарх, відповівши на вітання прибулого помахом руки.

Молодий чорнявець відповів різким, але добре поставленим голосом:

— Протаґор з Абдери. Афінський громадянин і новий елленотамій. [4]

Ім'я гостя ні про що не свідчило, але оте довге слово «елленотамій» справило на ніктепарха неабияке враження, він високо підніс руку вгору й гучніше, ніж завжди, вимовив:

— Хайре, [5] елленотамію! Я негайно скажу про тебе архонтові-басилею.

— Басилеєві? — перепитав Протаґор. — Ліпше, мабуть, епонімові.

— Добре, кіріє. [6]

Доки посланий ніктепархом воїн бігав повідомляти архонта-епоніма про червоний корабель і високого гостя, всі судна стали коло зручних ольбійських причалів. На берег повиходили важко озброєні великими круглими щитами та списами, кожен з коротким мечем при боці, афінські гопліти в святкових, за коліна, хламидах із голубої вовняної тиснини, схоплених на правому плечі великою бронзовою пряжкою в вигляді голови Горгони. Їх було сотні півтори, й між ними вешталися десятники в зелених хламидах. Деякі гопліти попідіймали гривасті шоломи на чоло, інші тримали їх у руках. 3-од міста надходили ольбіополіти в білих, рудих та барвистих гіматіях, по низькому подолі та вгорі оторочених яскравою мережкою. Лунали вітальні вигуки, двоє ранніх пекарів пропонували гостям гарячі пиріжки, солодкі чи з рибою, й гопліти підходили й тут таки починали жувати, віддавши за штуку по срібному оболу.

Та незабаром на білих широких сходах, що вели з верхнього міста вниз до пристані, з'явився гурт чоловіків. Попереду, спираючись на патерицю, виступав поважний сивань у дорогому білому гіматії. Патериця в нього була блискуча й оздоблена вузькою срібною спіраллю. Всі голови заоберталися в той бік, і хтось вигукнув:

— Архонт-епонім Іфікрат!

Шістдесятип'ятирічний архонт зупинився кроків за чотири від молодого чоловіка в яскраво-червоному гіматії й підніс руку:

— Хайре, елленотамію!

— Хайре! — відповів Протаґор.

— Як плавалося в нашому Понті? [7] Чи прихильні були кумири до наших друзів-афінян?

— Мій друг мандрівник і лоґоґраф [8] Геродот з Галікарнаса нарік сьогодні Понт Евксінським, [9] — сказав Протаґор і кивнув на кремезного чолов'ягу в рудому грубому гіматії. Той, кого назвали Геродотом, ступив крок уперед і підтвердив:

— Евксінським назвав це море ще Гекатей. Але я зроду не бачив такого чудового моря, архонте. Щасливі мусять бути люди, як живуть на його берегах! І ваше місто хвалить кумирів за се. [10]