Шрифт:
— Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.
— Ясно — не подарує,— погодився я.
— Може, нам треба лягти? — запитав не в річ Місько.
— Для чого? — не зрозумів я.
— А що — сидячи вмирати?
— Звідки я знаю? Я ще ніколи не вмирав.
Ми лягли в траву і задивилися в небо.
— А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? — запропонував Місько.
Мені ця думка дуже сподобалась.
— Давай… А ще можна стати упирами і пити її кров.
— Ух ти! Точно?
— Ну!
— Тоді давай ще й з Кобри кров пити.
Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.
— Хе-хе! — втішивсь я. — Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»
— Тепер хай знає.
Ми замріяно замовкли.
Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.
Я відвів очі і намагався уявити, який же переполох зчинить наша передсмертна записка. Відлупцюють чи ні? Мусять. Але не це головне. Найбільше мене хвилює, чим будуть бити. Паском чи віником? Віник мені більше подобається.
— Може, й ти був тоді на цегельні, як вони з тим малим гранату знайшли?
— То, власне, ми з ним обоє і знайшли, — сказав я з такою втіхою в голосі, аж він сполохано глянув на мене. — Пробачте, я нехотячи зрадів… бо ви мене згадали…
— То це ти був із ним?
— Так, я. Ми обоє знайшли ту гранату.
— І ви з ним її викопали?
— Так.
— А потім обклали дровами й підпалили?
— Так.
— Обоє?
— Так. Нас тільки двоє й було.
— І коли вона вибухнула, ви були разом?
— Були разом.
Він дивився на мене, мов на марсіанця. Здавалось, ось-ось похитає головою: «Такого не буває».
— І коли вона вибухнула, були разом… — повторив, не зводячи з мене вологих очей. — Але ж… але ж…
Піт виступив йому на чолі, і затремтіли вуста. Він мене поволі впізнавав, і так само поволі поверталися до нього з давнини ті пекучі запитання, які колись душу карали. Він і тоді ніяк не міг цього збагнути — чому Місько? Чому саме він?
ДЗВІНОК
Зненацька їх розбудив галас на вулиці. Біля будинку зчинилася сварка, чоловічі й жіночі голоси поступово набирали сили, окремі слова, здебільшого лайливі, вдавалося проти бажання розпізнати. Їй було соромно чути це у присутності чоловіка, і тому вдавала, буцім спить, але ось і він почав прокидатися — завовтузився, крекнув, потім торкнув за рамено рукою.
— То в нас під вікнами?
— Умгу.
— Ну… — ліжко заскрипіло. — Зараз я їм…
Позіхаючи, намацав ногами пантофлі і, роздратовано бурмочучи під ніс, посунув до вікна, але спинився посеред кімнати, коли вона зашипіла:
— Ти чого? Дурний? Іди лягай. Треба тобі?
Галас уже був такий, що до них долинали не тільки окремі слова, але й цілі фрази, переплітаючись вужами, спинались до їхніх вікон і проникали крізь шиби до покою, а тут уже хазяйнували як свої, розкидаючи меблі й дзеркала, кипіли і булькотіли, обпікаючи пекельним варивом вуха. Когось було спіймано з чужою дівчиною, і тепер той, кому раніше належала, доводив своє право на власність («Я вас застукав!»), один дівочий голос намагався щось пояснити, інший заспокоював і просив не втручатись, а їх перекрикував голос третього хлопця («…кінчай, чудаки, давай замнем, ну, дай лапу») — все це сипалося горохом, наче всі вони боялися, що ось-ось настане кінець світу і не встигнуть договорити.
Врешті не витерпів і, підкравшись обережно, так начеб його кроки у м’яких пантофлях могли почути оті на вулиці, відхилив штору. Біля їхньої хвіртки згрудилося троє хлопців і дві дівчини.
— Іди лягай, — гукнула жінка. — Покричать та й розійдуться.
— Та тут на бійку заноситься.
— Правда?
Могла й не перепитувати, бо вже й сама почула звук глухого удару — щось чвакнуло, крик, зойк, потім іще один удар, потім іще один…
— Ти бач, що роблять!
— А що? — вона вислизнула з-під ковдри й за мить так само припала до вікна.
Билося двоє, третій розбороняв, а дівчата галасували і пробували влізти між них. Ось гухнуло хвірткою, і паркан ходором пішов.
— Я так і знав — поламають паркан.
— Може, закричати до них?
— Еге, ще, дивись, вікно розіб’ють. Що такому — кине каменем…
— А Марчуки що — не чують? — кивнула на будинок через дорогу.
— Може, й чують. Їм що… не під їхніми ж вікнами…