Не минуло й години, і човен був урівень з бортами повний риби. Рибалки неохоче змотали свої вудочки і сіли перепочити. Потім вони помили в морі руки й витягли пакунки з їжею. Мені теж захотілось їсти. Зрозумівши це, стерновий поділився своїм сніданком зі мною. Всі рибалки пожадливо їли каррі і рис. Їжа була досить проста, але вона здалась мені надзвичайно смачною. Крім каррі і рису, був іще варений з лимоном тунець і гостра на смак кокосова самбола. [5] Я з'їв усе, що дав мені стерновий, але не наївся. Помітивши це, один з рибалок дав мені ще рису, а стерновий риби й самболи. Я перемішав усе це і з'їв до останньої крихти.

Після сніданку всі знову помили руки в морі й напилися води з бутлів.

— То як, тобі сподобалося ловити тунців? — спитав стерновий.

— Страшенно сподобалось, — відповів я з невинним виглядом. — Так сподобалось, що хочеться ще раз спробувати.

— Так он куди ти хилиш! — вигукнув один із рибалок. — Більше й близько підходити до нашого човна не смій! Зрозумів?

— А ми й справді думали, як би його позбутися зайвих пасажирів, щоб для риби було більше місця, — мовив другий.

— Так, так! Він правду каже. Ти ж сам бачив, на який величезний табун ми натрапили. Таке не кожного дня буває. Якби тебе не було, ми б ще з десяток тунців могли покласти в човна, — додав стерновий і, бажаючи пояснити, чому рибалки не хочуть нікого брати з собою, розповів про такий випадок.

Одного разу якийсь чиновник умовив кількох рибалок взяти його в море. Вони натрапили на страшенно великий табун тунців і навантажили човен рибою врівень з бортами. Але ловля так захопила рибалок, їм так кортіло зловити ще з сорок — п'ятдесят тунців, що вони почали поглядати на чиновника досить вороже. Кінець кінцем одному з рибалок урвався терпець.

— Викиньмо його в море, — запропонував він, — адже ще скільки риби можна наловити…

Такого випадку, зрозуміло, не було. Все це хтось придумав з лихим наміром звести на рибалок наклеп і показати, які вони жадібні. Стерновий, розповідаючи, весело сміявся: він і сам, очевидно, не вірив, що таке могло бути.

— Ну, час додому, — закінчив розмову стерновий.

Інший рибалка витягнув камінь, що правив за якір, і ми попливли додому. На морі був штиль. Перед нами знову розляглась безмежна водна рівнина, по якій перебігали яскраві сонячні плями.

На обрії з'явилось щось схоже на маленьку темну хмаринку.

— То вершина гори, наш орієнтир, — пояснив мені стерновий.

Хмаринка дедалі збільшувалась, і незабаром я виразно побачив порослу лісом вершину гори. Слідом за цим на обрії стали виникати маленькі темні цятки, які через кілька годин перетворились на пишні верхівки кокосових пальм. Земля поступово наближалась. Ось уже на березі видно рибальські халупи, човни, біля яких стрибає, кричить і б'ється за викинуту принаду вороння. Ось уже рибалки виходять з човна і підтягують його на берег. До нас підбігають якісь чоловіки, хлопці зазирають у човен і дивуються, скільки ми наловили риби. Я вистрибую на берег.

— Та це ж той самий хлопець, якого директор школи розшукує вже третій день! — дивується якийсь старий дід.

— Хлопець він хоробрий, ніде правди діти, — каже стерновий і ласкаво дивиться на мене. Забобонні рибалки думали, що це я приніс їм щастя і що риби вони наловили завдяки мені.

— Відведи хлопця до директора школи Дхармасінге та прихопи в подарунок двійко гарних тунців, — наказав стерновий одному з рибалок.

Побачивши мене, пан Дхармасінге і його дружина полегшено зітхнули, а в Сомалати від радості в очах заблищали сльози. Гунадаса ж відразу попросив, щоб я негайно розповів йому про свої пригоди.

— Невже ти справді ходив з рибалками у відкрите море? — не вірив він.

— Так ось у чім річ! Ти втік з дому лише для того, щоб наловити нам риби, — ущипливо зауважила пані Дхармасінге. — А ми мало не збожеволіли, розшукуючи тебе. Адже ми відповідаємо за тебе перед твоїм батьком.

Сам пан Дхармасінге не промовив ні слова. На другий день приїхав мій батько, його викликав телеграмою директор. Не встиг батько увійти в будинок, як подружжя почало скаржитися на мене.

— Ваш син весь час поводився вкрай неслухняно і заслуговував за це якнайсуворішої кари. Втім, ми не карали його, ні разу навіть пальцем не зачепили, — заявила пані Дхармасінге, притишивши голос, щоб я її не почув.

— Дарма ви його не шмагали, — голосно відповів мій батько. — І я дуже прошу вас вдаватись до різок, якщо він буде поводитися погано й надалі. Щоб виправити цього негідника, потрібні найжорстокіші заходи.

— Хіба я можу бити вашого сина? — здивувався пан Дхармасінге. — Та в мене просто рука на нього не зніметься.