Шрифт:
Шофер УАЗа вийняв з кишені дві свічки.
— Ось на! Старі, правда, але їхатимеш…
— Спасибі, — зрадів парубок.
— Розвертайся, Сидоровичу, — наказав капітан. — Без сумніву, Дзвонар вирішив використати «Волгу». Це ускладнює наше завдання.
— Але це його і найвразливіше місце, — промовив міліціонер Соколов. — Легше знайти машину, ніж людину. Поки він подорожуватиме на «Волзі», доти залишатиме за собою слід. Її бачать сотні очей.
Вони повернули на північ.
Мов у кіно, миготіли, залишаючись позаду, дорожні знаки і телефонні стовпи. Тонко гули тугі шини. Шофер учепився в руль, аж пучки на пальцях побіліли. Всі мовчали.
Сергій глянув на спідометр. Ого! 120 кілометрів на годину! Дух захоплює! Здається, що машина от-от одірветься від асфальту і полетить, полетить.
Поминули міст, греблю, і дорога пролягла по рівнині, понад морем, що блискотіло під весняним сонцем. Зеленою стіною стояв по заплавах високий очерет. Вдалині темніли у вибалках гаї, врунилися широкі килими ярини.
Зненацька за кущами промайнула голуба пляма.
— «Волга»! — вигукнув хлопець.
— Де? — кинувся капітан.
— Он там за посадкою!
Шофер збавив газ. Натиснув на гальма. Всі вискочили з машини схвильовані.
— Ну, де ж?
Сергій побіг попереду, міліціонери на чолі з капітаном поспішали за ним.
За лісосмугою спинилися: у вибалку, впритул до кущів, стояла голуба «Волга» з чорними квадратиками на дверцятах.
— Вона! — скрикнув міліціонер Дубко. — Дивіться: номер 34–89!
— Покинув! — розчаровано протягнув Соколов. — Пробив шину — і покинув! Шукай тепер вітра в полі!
— Чому? — зауважив капітан. — Якраз це дуже добре. Погляньте, з шини аж нитки повилазили. Знати, довго їхав на дискові. Ну, тепер, голубе, від нас не втечеш! За десять чи п'ятнадцять хвилин ти не встиг далеко відійти.
— Передачу — будь ласка.
— Якщо тільки не проголосував на шосе і не пересів на попутну машину, — додав Дубко.
Капітан задумався.
— Так, ти маєш рацію. По шосе йде багато машин…
У ЛІКАРНІ
Другого дня, по обіді, Сергій і Марта зайшли у вестибюль міської лікарні. У Марти в руках — букет квітів, у Сергія — пакунок з печивом і цукерками.
Марта запитала у білявої, мов весняна кульбабка, сестри у сліпучо-білому халаті:
— До Юрка Романюти в другу палату можна пройти?
— Що ви! — замахала на них руками сестра. — По-перше, сьогодні неприймальний день, а по-друге, він спить. Йому треба спокій. Йому треба якомога більше спати…
— То хоч передачу візьміть, — попрохала Марта.
— А друга палата від вулиці чи від саду? — запитав Сергій, просуваючи у віконце свою голову і передаючи сестрі пакунок.
Сестра усміхнулась.
— Від саду. Все одно не потрапите.
— Це ми ще побачимо, — пробурмотів хлопець, відбираючи у Марти букет квітів. — Ходімо, Марто. Не може бути, щоб ми не глянули на нього хоча б крізь вікно…
— Як же це зробити? — спитала дівчина.
— Ходімо зі мною, якщо не боїшся!
— У печері не боялась! — образилась Марта. — А тут…
— Там був Юрко, — пожартував Сергій. Марта почервоніла і стусонула його межи плечі.
— Не базікай!
— Ой, не буду! — заволав Сергій і повернув за ріг, у вузький завулок, над яким нависли крислаті каштани лікарняного саду. Оглянувся і, пересвідчившись, що поблизу нікого немає, таємниче прошепотів:
— Ставай мені на спину — і плигай у сад!
— А там що?
— А там — побачиш! Ставай!
Він зігнувся, упершись руками в паркан. Марта скинула босоніжки, стала йому на плечі і перестрибнула в сад. Сергій — слідом.
Ховаючись між кущами, вони минули кухню і наблизились до хірургічного відділу. Але як знайти вікно другої палати?
— Почекай мене тут, — сказав Сергій. — Я зараз повернусь!
Він пригнувся і шуснув у кущі. Вийшовши на алею, з незалежним виглядом попростував до зеленого лужка, де під деревами стояло в холодку ліжко. «Чудово, — подумав хлопець, — мені пощастило. Запитаю у хворої, де друга палата. Це ні в кого не викличе ніякої підозри…»