Шрифт:
Він так і не сказав, звідки дізнався про Дзвонаря, а вдруге перепитувати Юрко не посмів.
Капітан тим часом пильно оглянув озеро.
— Він і досі під водою?
— Під водою, — відповів Юрко.
— Гаразд… Ви, — звернувся капітан до дітей, — залишайтеся тут! Без мого дозволу — нікуди не відлучайтесь! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — тихо відповіли Юрко і Марта.
— Соколов, іди на той бік озера! Відріж йому відступ до човна! Головне — взяти бандита живим і захопити скарб. Виконуй! — наказав капітан і повернувся до міліціонера, що сидів у машині. — Передайте по рації всім постам, що об'єкт розшукано. Хай повертаються на базу. А Дубкові — виходити до озера, що побіля дамби. Ми будемо тут. Усе!
Сказавши це, капітан збіг униз і став стежити за дрібненькими бульбашками, що здіймалися на воді.
Тим часом бульбашки поволі стали віддалятися від берега, попрямували навкіс до протилежного. Капітан швидко попростував круг озера. Назустріч йому йшов міліціонер.
Дзвонар виринув з води, як морж з ополонки, — раптово. Не скидаючи маски, оглянувся і поволі побрів на мілке. Ішов зігнувшись, бо обома руками тримав невеликий, але важкий клунок.
Біля самого берега, стоячи по коліна в воді, скинув маску і ще раз оглянувся. Переконавшись, що поблизу нікого немає, швидко пішов до кущів.
І раптом — зупинився.
Клунок випав у нього з рук.
Він побачив капітана міліції і міліціонера, котрі вийшли з-за кущів.
— Громадянине Дзвонар, ви заарештовані! — голосно сказав капітан Федорченко, тримаючи в руці пістолет. — Ви знаєте за що: за втечу з тюрми, за крадіжку дорогоцінностей і за замах на життя вашого спільника по крадіжці Онуфрія Глечика…
Дзвонар якось поник, згорбився.
Тільки тепер капітан кивнув Юркові, Марті й Сергію, що повернувся від мосту, і діти миттю збігли на луг.
Із-за кущів виринув міліціонер Дубко.
— Все в порядку, товаришу капітан! — відрапортував він. — Зроблено так, як ви наказали!
— Добре, відведіть заарештованого до машини!
Дзвонар підняв голову. З нього стікала вода.
— Але ж я роздягнений… І потім — цей акваланг… — Опустивши голову, побрів у супроводі міліціонера до дамби.
— Ну, друзі мої, — звернувся капітан до дітей, — а тепер подивимося, що в цьому клунку. Чи те, що ми шукали?
Клунок був вимазаний у глеї. До нього поприставали водорості і черепашки. Та коли капітан підняв його, почувся металевий передзвін. Він перерізав тугу, набряклу в воді зав'язку. З лантуха сяйнуло золотим блиском. Капітан обережно почав виймати одну річ за другою і класти на білий пісок.
Всі завмерли. Це були келихи, персні, вази, фібули, сережки, діадеми, блюда, злегка випуклий золотий круг, схожий на щит. По краю круга виднівся напис незнайомими літерами.
— Дубко, зараз поїдемо в місто. Треба негайно викликати з Києва учених, — наказав капітан. — Мені думається, що для них є тут багато чого цікавого…
Поки міліціонер виполіскував лантух, капітан уважно розглядав напис на щиті. Нарешті, промовив, ніби сам до себе:
— Побий мене грім, якщо це не грецький напис… Страшно подумати, що все це багатство могло б піти на переплавку у саморобному тиглі бандита і неука Дзвонаря!
Дубко приніс лантух. Капітан обережно склав у нього скарб, і всі гуртом рушили до машини.
ТРОЄ
Наступного дня Юрко зранку пішов до міліції і просидів там до вечора. Ждали вчених із Києва, і йому дуже хотілося дізнатися, що вони скажуть про скарб. Чий він? Скільки йому років? Якщо він справді грецький, то як потрапив на Подніпров'я? Що написано на щиті?
Але вчені не приїхали. Потелефонували, що будуть за день, тобто тридцять першого серпня. Розчарований Юрко втішав себе тим, що ждати недовго, що завтрашній день промайне швидко і він дістане відповіді на всі запитання. І добре, що це не першого вересня, коли доведеться сидіти на уроках!.. Дома його ждала велика несподіванка.
Відімкнувши двері, не зразу второпав, що в квартирі щось змінилося. Вона була обставлена новими меблями.
Посеред кімнати, за столом, сиділа мати.
Постать її була якась знічена, а байдужий погляд стомлено ковзав по підлозі.
— Мамочко! Ти хвора?
— Що це все означає? — замість відповіді, запитала мати.
Юрко розгублено оглянувся довкола.
— Н-не знаю…
— Як не знаєш?
— Це у мою відсутність батько привіз… — зовсім тихо проказав Юрко.
— Як же він посмів? Після всього, що сталося! — мати рвучко підвелася. — Ти віддав йому його подарунок?