Коване кинули в темне підземелля. Це була справжня кам'яна домовина — ні ліжка, ні стільчика. Стіни вогкі, покриті цвіллю. Жодного віконця, яке б пропускало хоч трохи свіжого повітря!.. Полісмени штурнули дівчину в куток і замкнули двері. Стало тихо, наче в могилі. Хоч яка схвильована і збуджена була Коване, але сон і втома перемогли: дівчина заснула, впавши на цементну підлогу.

Та спала вона недовго. Брязнув замок, сліпуче блиснуло вгорі, під стелею, електричне світло, і в камеру ввійшов з стільчиком у руках полісмен. Це був сержант Сміт. Він черевиком штовхнув дівчину і звелів підвестися.

— Годі спати!

Коване схопилась і стала в кутку, спершись на стіну.

— Йди сюди, на середину! — крикнув Сміт.

Його маленькі колючі очі гостро дивилися з-під кошлатих брів. Вирвана десь у бійці ніздря надавала його обличчю хижого виразу.

Коване прикипіла поглядом до його жилавих, довгих рук. В одній з них полісмен тримав цупкий батіг з шкіри бегемота. Одного удару ним було досить, щоб шкіра репнула, мов печений банан.

— Якщо зізнаєшся, де той проклятий розбійник Карумба, тебе відпустять — іди собі назад у Бруконвіл, — вів своє Сміт, граючись батогом. — Ну, скажеш?

— Я нічого не знаю, — тихо промовила Коване.

— Знаєш, бестіє! — вигукнув Сміт і вдарив її батогом.

Сміт стьобав дівчину батогом, бив ногами, але Коване тільки схлипувала. Пересвідчившись, що побоями він нічого не досягне, сержант поставив дівчину обличчям до стіни і наказав стояти так до ранку. Коване ледве трималася на ногах. Голова йшла обертом. Стало душно. Хотілося пити… Хоча б краплину води, щоб зволожити спухлий шорсткий язик! Нарешті, сили залишили її, і вона впала непритомна.

Вранці дівчину повели наверх. У просторій кімнаті вона побачила Кребса. Капітан був свіжовиголений, надушений. Рівний проділ білів у напомадженому волоссі.

— Сідай, Коване, — ласкаво сказав він. — Думаю, ти вже порозумнішала і тепер скажеш, де переховується Джомо! Ми йому нічого поганого не зробимо…

Коване довго дивилася на Кребса, а потім тихо відповіла:

— Не обманюйте мене, бвана… Я знаю: ви хочете вбити його! Я чула це сама, коли ви говорили в кабінеті у бвани Майкла. То невже ви думаєте, що я скажу, де він?

Кребс стукнув кулаком по столу.

— Скажеш, падлюко!

Що було далі, дівчина не все ясно пам'ятала. Її били, потім одливали холодною водою і били знову. Але вона мовчала. Приходячи до тями, облизувала пересохлим язиком солону кров з розбитої губи і плакала — тихо, без сліз.

Кребс дивувався, звідки в цього створіння, що було, на його думку, чимось середнім між мавпою і білою людиною, така сила волі.

— Ти сподіваєшся, що врятуєш свого любчика? — сказав він. — Даремна надія! Ми все одно спіймаємо його і повісимо поряд з тобою.

В цей час у кабінет, відштовхнувши з дороги полісмена, квапливо ввійшов Майкл.

— Важливі новини, Нельсон! — гукнув він з порога замість привітання. — Ніабонго сказав мені, що його люди дізналися, де переховується Карумба!

Очі Кребса блиснули радістю.

— Ти взяв його з собою?

— Так, він у машині!

— Чудово! — капітан задоволено потер руки.

Викликавши Сміта, він наказав приготувати дві машини і взяти людей.

— Треба кінчати операцію в Гавірі!

— А що робити з цією чорномазою?

— Тепер вона нам непотрібна. Негайно відправте її в «Апландс»: на волі таку змію лишати небезпечно! Ходімо, Майкл!

Майкл тільки тепер побачив Коване. Дівчина дивилася на нього страшним, божевільним поглядом. Майклові аж ніяково стало від того погляду, він одвернувся і швидко вийшов.

Коване вивели на подвір'я, огороджене височенним муром. Тут було сонячно, тепло. Ніхто, здається, вже не цікавився її долею. Біля машин, готуючись до від'їзду, брязкали зброєю полісмени. Коване сіла на теплий сірий камінь. Відчинилися масивні чавунні ворота, машини виїхали — і в дворі зразу стало порожньо. Дівчина підібгала ноги і прихилилась до кам'яної стіни. «Яка ти нещаслива, бідна Коване! — думала вона. — Стільки вистраждала, і все даремно! Шакал Ніабонго вислідив Джомо. Незабаром його схопить Кребс і знущатиметься з нього, аж поки не замучить до смерті…»

Ці невеселі думки перервав лютий окрик полісмена. Похитуючись від безсилля, Коване підвелася. Її впхнули в будку автофургона, замкнули дверці — і машина рушила, їхали довго.

Нарешті машина зупинилася, стало тихо. Клацнув замок, дверцята розчинились, і гострий промінь світла боляче різонув Коване по очах.

— Вилазь!

Коване вилізла і оглянулась. Це був концтабір. Ряд низьких бараків. Вежі з кулеметами. Полісмени… Коване зрозуміла: вона в концтаборі.