Ми сиділи на веранді, що широкими сходами зіходила в сад. Тихо спускалися генії ночі на невидимих крилах своїх. То там, то там зачіпали вони пером, летючи, частину просторіні – і на тому місці одразу темніло дужче ніж доокола, і ставала в височині зірка. Душа переповнялася тихим острахом перемішаним з цікавістю. Очі стежили – чи не злітають з усіх запашних квіток прозоро-чисті феї і чи не розпочинають своїх безшумних танців у повітрі під пісні закоханих, але отвержених гномів та ельфів.

Все прибирало иньші форми. Стежка, що широкою була коло веранди, попереду десь вузьким клином йшла у гущавину широких кущів та важко-чорних дерев. Я, широко розкривши очі, дивився туди, чогось чекаючи. Хто вийде зараз відтіль? Рюбецаль з мішком вугілля на плечах? Чи тінь великого Рамзеса? Чи може Вій, страшна потвора, дивна і дика?

Щоб заспокоїтись, я глянув на Білу. Вона сиділа й ніби вслухувалася в той шепіт, який навівали духи, літаючи навколо. Мені захотілося, аби дооколо її голови показався німб – і німб показався. В якомусь пориві, сам не знаючи, що роблю я, опустившися вниз, сів біля її ніг і схилив голову їй на коліна.

Як я це зробив, як я посмів – я й сам не знав.

В перший момент мені здалося, що зараз мусить статися щось надзвичайне: стовп полум'я вирветься з-під землі, затремтить і обвалиться небесне склепіння… Я хотів зараз скочити, побігти… далеко… на той корабель, що йде до Індії. Але це було один момент, одну нечутну дрібку часу, а вже зараз же за цим я почув, як невиразне блаженство, обхоплює всю мою істоту, ніби я злітаю кудись і тихо колишуся над морем, над прекрасним безконечним морем у блакитних хвилях пахучого етеру, ввесь безтілесний і невідомий. Її рука положилася на мою голову, а я ввесь занімів від щастя…

– Новаллісе, – тихо сказала вона.

Мене ніхто й ніколи так не називав, але мені здалося, що инакше мене не можна назвати та що це вічно буде моїм іменням.

– Новаллісе… Коли ти слухаєш музику, або є такі книги, як музика… Так от коли прозвучав останній акорд чи перевернулася остання сторінка, чи не почував ти, що це не кінець, а початок, то не був початок, а просто ми приторкнулися на один момент до одного місця колеса, – а колесо безконечне?

– Так, Біла, – відповів я.

– Як ти назвав мене?

– Біла.

Її пальці з безконечною ніжністю ворухнулися на моїй голові. Тихий шепіт пробіг садом, зачепив струни невидимих еолових арф – і вони зазвучали. Вечір віддав місце ночі. Заснули квітки.

Я почав говорити. Я розвив її думку й, як міг, показав причини. Вона слухала мене з якимось захопленням, видимо хвилюючись. Потім устала, рівна й струнка, як пальма, й зупинилася під квітками.

– Ти?.. Ти говориш так?.. – зашепотіла вона. – О, говори ж, говори ще!.. Ти й не знаєш, як мені треба, щоби хтось говорив мені, а я аби слухала. Тут же ніхто не говорить, а коли й говорить, то страшно мені стає… страшно й гидко… я боюся тут… я тут усього боюся… боюсь… боюсь…

– А я? А я ж, Біла? Невже я не захищу тебе?

Але вона навіть не чула мене. Її очі вп'ялися кудись у просторінь, губи ворушилися, щось шепочучи, а рука, якою вона схопила мою, тремтіла дрібно, сполохано. Потім знову з хвиль беззвучного шепоту почали вириватись слова.

– Я вже ніколи не перестану боятись… Як мені вийти, як мені вирватись звідси?.. Я ж не хотіла… я ж не думала. Це ж не життя… Життя – то ж краса, то вічна бесіда з Богом, а тут… о, Боже!.. Та де ж він, той Бог? А я ж вірила ще в Нього і молилася Йому… Ой… страшно мені… страшно мені… страшно… Говори ж, говори, Новаллісе…

І злетілися до мене, мов боги, ласкаві слова… Я говорив… і про безконечність царств духа, і про розум вищий від розуму землі; говорив і про спокій та щастя, про яблуню, що з неї падає яблуко раннім-рано ще в росу і в холод трави… І про бризки води, від яких пісні рождаються в серці і хочеться слухати вірші, і про те, як довго гуде орґан на хорах старого ґотицького собору, і про сльози й холод мармурових статуй – про все. Я співав, а не говорив. Я ніколи не знав, що у мене є стільки слів у запасі, і що я взагалі вмію так говорити. А вона слухала мене і – заспокоювалась. Простягла свої руки високо-високо уверх і мов відлетіла від землі. Я упав на землю і сльозами орошав її ніжки й цілував їх, як цілують у снах божественну мрію.

Потім вона сіла на перилах веранди, а кінчик її білого убрання звис униз. Квітка рожева з куща, що ріс унизу, просунулася між колонками й торкалася, мов цілуючи, того білого співу. Пахуча ніч уже все обняла собою, окрім цієї білої фігури. Листя затихло, вечір умер. Варт було захотіти – і з тисячі усіх далеких очей ночі полилася б тиха музика.

І вона зазвучала, та небесна музика. То заговорила вона, Біла… Говорила о тім, як сотні, тисячі літ бореться людина з неправдою життя, як починає страждання свої з першого ж моменту приходу на світ, як потім страждає все своє життя, страждає до останньої хвилі – і де в тім змисл? Для чого? Для якої цілі?