Я зразу злякався, щоби не почув цього реготу тюремник. Потім, як пійманий школяр, замішався, хотілось сказати:

– Я більше не буду…

Врешті я почервонів від сорому і гніву:

– Він святкує перемогу наді мною?! Я протестую, я зневажаю його!

Стиснувши в кулак правицю і держачись лівою за прив'язаний пояс, забувши про все, я, загрожуючи, ступив в напрямкові реготу, що й досі не спинявся…

Відтак гепнув на долівку…

Ранішня повірка.

З подивом повів поглядом круг себе.

Що? Чому?

Схопився з долівки. В голові засів тупий біль, на зубах хрумтів пісок цементової підлоги, руки посивіли і закоцюбіли, весь тремтів. Випадково глянув на двері… і зблід.

Прив'язаний до ґрат душника над дверима висів зашморг, зроблений з поясу мого халату.

В кватирку моїх дверей подали мені баланду на обід. Здивований, я взяв.

Що було до того часу? Що було зранку?

Чи був я на проходці? Чи пив чай?

Я не знаю, не знаю, яким чином я загубив час од повірки до обіду.

Ліжко було замкнене, я був одягнутий в халаті, пояс халату був пришитий до свого місця.

Мені зробилось нудно, і сум, як обценьками, міцно заволодів мною.

Я, несміливо викликавши надзираючого тюремника, звернувся до нього.

– Чи не можна зараз мене повести до лікаря?

Тюремник загримав:

– Возись тут з вами. І без лікаря не здохнеш. Треба було вранці про це заявляти, як то тобі сьогодні пропонували, – і з тим, грюкнувши кватиркою дверей, замкнув мене знову.

Відтак сів на примкнутий до стіни стільчик і силкувався ні про що не думати.

Невже тюрма не те найкраще, що могло трапитись зі мною?

Народився 25.11.1891 р. в м. Краснопілля на Житомирщині. Учився в Петербурзі, у 1912 р. повернувся до Житомира, де в серпні 1914 р. був арештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України.

Перші вірші були опубліковані у 1905 р. в ґазеті «Волинь» та часописах «Рідний Край» і «Громадська Думка», а перші оповідання у 1909 р. в дитячому журналі «Дзвінок», а в час Визвольних змагань – у «Робітничій Ґазеті», «Народній Волі», «Літературно-Науковому Вістнику», «Музагеті» і «Мистецтві». Ще до революції видав чимало казок та гумористичних творів для народу.

У 1920 р. відійшов з армією УНР на еміграцію. У Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною письменницею Галиною Орлівною. Львівський період був дуже плідним для письменника. Тут він видає альманахи, організовує журнали. Одна за одною виходять збірки оповідань і леґенд «Жменя землі», «Розп'ята душа», «Воєнко», «Веселе в сумному», «Скарби віків», «Червоне марево», «Манівцями», «Ангельський лист», «З виру революції. Фрагменти спогадів про літературний Київ 1919», повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» та «Отаман Зелений».

У 1924 р. повернувся з родиною в Україну і публікувався в журналах «Червоний Шлях», «Життя і Революція», «Глобус», «Нова Громада». У 1931 р. арештували його дружину, а згодом і його. Слід його, як і Галини Орлівни, загубився на Соловках.

Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. Здалека чується гуркіт гармат і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина «наших». Ой, уже мені ці «наші»… Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Києві, а тепер… Тепер бреду самотньо галицькими полями і п'ю тугу їх просторів… Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на сьому лиці дихання недалекого Дністра… І як же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, – один і другий… «Галич, значиться»… – подумав я, наддаючи ходу.

За годину прискореної ходи, прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. «Дивні люди!» – з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час, на дорозі почувся старечий голос:

– Хто там пукав?..

– Подорожній, – відповів я. – Переночувати хочу…

– А ви хто такий? – знов запитався той із пітьми.

– Чоловік! – сказав я, вже майже сердито. – Притулку шукаю…

– Ну, коли так, то йдіть сюди…

Я пішов на голос. Серед дороги чорніла маленька, зігнута, людська постать, яка уважно придивлялася до мене.

– Так, так… Чоловік… Справжній чоловік… – мимрала чорна постать сама до себе.