І ось згори, з лискучої обкладинки на сотрапезників, що розпочали обідати внизу, грізно поглянув насуплений фюрер. Голоси враз ущухли, а потому зашелестіли шепітливо…

У Берлін поїзд приїхав рано-вранці. З вокзалу лейтенант вийшов на Александерплац, підкликав таксі.

— Куди, пане лейтенант? — запитав водій.

— Туди, куди мені треба, ще ранувато, — зітхнув новоприбулий. — Поки що покатаєте мене по Берліну. Не женіть.

— І все ж, куди бажаєте найперше?

— Їдьмо в центр — на Унтер ден Лінден.

Машина рушила. Щось насторожило лейтенанта у водієві, але що саме? Свідомість, буває, не одразу трансформує невиразні відчуття в сформовану думку.

Він пильно придивився до людини за кермом.

Старий. Зморшки, що посікли навіть шию, правда, ще тугеньку, нарізали на обличчі не менш як на шість десятків. Весь якийсь сірувато-злинялий. Вираз обличчя — байдужий. І все-таки щось було в ньому, що привернуло насторожену увагу. І тут осяяло: акцент! Водій — не німець. А може, фольксдойче, якого подмух війни заніс у Берлін? Відпадає: фольксдойчі нині у шані, вони у великому попиті серед численних «ейнзацкоманд», дуже потрібні як перекладачі на окупованих «життєвих просторах», а не за кермом пошарпаного берлінського таксі.

— Ви звідки родом? — запитав, щоб перевірити свої спостереження і міркування.

Водій мовчав, явно не бажаючи встрявати в розмову. Все ж німецькому офіцерові необхідно відповідати. Це закон. Інакше негайно може бути підкликаний перший-ліпший патруль.

Старий за кермом мовив ухильно:

— Моя національність нині у німців не в пошані.

— Ви мене ще більше зацікавили. Відповідайте!

Відповів, неохоче цідячи слова крізь сталеві вставні зуби:

— Росіянин.

— Росіянин? — щиро здивувався лейтенант. — У Берліні, на волі?

Водій з ледь прихованим презирством заспокоїв:

— Не бійтеся — не червоний. Від червоних я тікав ще аж у вісімнадцятому році. — Він скоса глянув на пасажира і додав: — З деякими проміжними зупинками драпав від Царицина аж до Берліна. Цей безупинний біг тривав лише рік…

— Від Царицина? Не чув про таке місто.

— Так раніше звався Сталінград.

— О!

— Нас там добряче по-молотили і вже гамселили до кінця.

— Кого це — вас?

— Білу гвардію…

І знову лейтенантові пригадався фрагмент із численних оповідок про Берлін Костянтина Васильовича:

«Серед таксистів міста до війни було дуже багато росіян. їх і зараз чимало, далеко не всі емігранти зрадили свою колишню батьківщину й поволоклися в «похід на Схід». Навіть Денікін закликав не підтримувати німців, за його словами, одвічних ворогів росіян. Він мотивував це тим, що коли Червона Армія розтрощила добірну білу гвардію, то німців поб’є й поготів… Росіяни, мовляв, німаків завжди били! Зараз таксисти з росіян навіть починають переважати: кількість машин зменшується, німців женуть на фронт, «унтерменші» слугують «панам». Врахуйте: всі вони пройшли крізь сито таємної поліції.

Зрозуміло, не кожен зголосився стати таємним агентом, але з усіх взято письмове зобов’язання негайно доповідати про підозрілих пасажирів і нелояльні розмови».

Цей ніби не схожий на агента. Бач, як спритно «закрутив» про драп від Сталінграда до Берліна. Навіть час на цю процедуру вділив — рік. Більше не обіцяє, і не причепишся до нього: розповідав про власну долю, його запитали — він відповів. І все! Проте обережність ніколи не завадить. Сказав повчально:

— Вермахт звершить те, чого не спромоглась біла гвардія росіян!

Тим часом виїхали на фешенебельну вулицю Унтер ден Лінден. Дзеркальні вітрини сяяли. А за ними — чого тільки не було! Розкішні торти, білі паляниці, качки й кури в блискучому целофані, кілька товстенних ковбас, кавалки свіжого рожевого м’яса…

— Майн гот! — у захопленні вигукнув лейтенант, дивлячись на цей воістину фантастичний достаток. — Навіщо я волік із собою свою скромну фронтову пайку? Ет, наслухався маловірів…

— Ви давно не були в Берліні? — тепер запитав водій. Після своєї згадки про Царицин він, всупереч похмурому змісту своїх спогадів, помітно повеселішав.

— З вересня сорок першого. А що?

— Усі ці розкоші виготовлені з пап’є-маше, — зловтішно повідомив водій і тут же почав заповзято вихваляти: — Робота унікальна, можна сказати — ювелірна. Досягнуто нечуваних зорових ефектів! Усе — як справжнє! А який чудовий лак. Які фарби. Німецькі хіміки досягли видатного успіху — лак і фарби не тьмяніють.

— Чудово! — оцінив його високолояльну хвалу пасажир.

Водій знову спохмурнів і замовк: навіщо даремно плескати язиком, коли його езопівські кпини не до тями цьому німецькому недоумку?