— Але ж тоді!..

— Ні, Шеєр-син запевняє, що його батько товаришував з Хейнішем службово і навіть колись у чомусь солідно теперішньому штурмбанфюреру посприяв. За його словами, Хейніш ніколи не з'являвся в їхньому родинному колі, бо мати Шеєра не поділяла ідеології нацизму.

— Цікаво… А батько?

— Загинув першого ж дня війни під Брестом. Таким чином, виходить, що Хейніш ніколи не бачив Шеєра-сина. Однак ми це ще перевіримо. Про всяк випадок…

— А якщо у Хейніша є сімейне фото?

— На це й придасться ваша схожість, Костю… Однак ми забалакалися, а програма вже на сьогодні ґрунтовна. Вибач, не можемо зволікати. Адже Шеєр не їхатиме до Хейніша бозна-скільки. Часу на підготовку у нас обмаль… Отже, доведеться тобі багато працювати, і на повітрі бувати, щоб не бути таким блідим, і рухатися, щоб м'язів набрати. — Генерал Роговцев узяв телефонну трубку: — Майора Тамбуліді прошу до мене! — Потім підійшов до шафи і розчинив її. Там поряд, один за одним, висіли два мундири німецького гауптмана. Один — справжній, з плеча Шеєра, другий — новенький, скопійований. — Нумо одягни на себе, подивимося — чи на твої плечі. Який обереш?

— Мабуть, краще одягти старий, а новий узяти на запас.

— Маєш рацію! Так і задумано. Одягайся!

Ледь Калина-Хартлінг застебнув останнього ґудзика на німецькому мундирі, як двері рвучко розчахнулися, і до кабінету ввійшов майор Тамбуліді.

— Товаришу генерал-майор…

— Ну як, справляє враження? — запитав Роговцев, вказуючи на Калину.

— Викапаний гауптман Шеєр! — переконано засвідчив майор.

— Добре. Хай капітан якомога більше ходить у цьому мундирі. Треба звикнути до нього — фізично і психологічно. Створіть для цього, майоре, необхідні умови, без зайвих очей, а то — самі знаєте…

— Буде зроблено, товаришу генерал-майор!

— А зараз, — Роговцев поглянув на годинника, — згідно з розкладом вам час дивитися кіно.

— Єсть дивитися кіно!

Кінозала управління була невеличка — місць на сорок-п'ятдесят. Та навіть у такому «кімнатному» кіно сидіти лише вдвох було незвично, і відчуття навколишньої порожнечі спочатку відволікало увагу. Та потроху капітан Калина призвичаївся, з максимальною увагою слідкуючи за подіями на екрані. Розумів: це не розвага і не примха, а спеціальний добір знань, зримий, наочний, фіксований матеріал, яким йому вже невдовзі доведеться оперувати. Особисте знання Німеччини допомагало Калині бачити й те, що не потрапило на екран, схоплювати деталі й нюанси, не помітні для людини необізнаної, знову, як колись під час стажування, чуттєво вловлювати ритми регламентованого нацизму, якогось страхітливо театрального життя цілої нації, де з трибуни з циклопічною свастикою горлали до повної голосової істерії фюрери і лейтери, а всі інші, мов по команді, скидаючи вперед руки, тисячоголосою отарою ревли ревом:

— Хайль Гітлер! Зіг хайль!

Кінохроніка фашистського розбою у сконденсованій в двогодинний сеанс добірці вражала одноманітністю вирішення тем і художніх засобів. Скрізь був один накатаний стандарт. Масивний орел у залізних тилягах, що тримає у пазурах свастику. Розтрощений прикордонний шлагбаум. Танки вермахту і бомби Люфтваффе. Конаючі у вибухах міста і села. У черговій поневоленій столиці фанфарний «Хорст Вессель лід» [19] під неодмінний вояцький акомпанемент — ударний гупіт вермахтівсьних чобіт. Хвацький спів непокараних убивць:

І фінал — ораторська істерія Адольфа на берлінському стадіоні, де на чорному тлі футбольного поля палаючою зміюкою плететься свастика з тисячі здійнятих вгору смолоскипів.

Дебелі ковбасники своїми пивними барилами налягають на шлагбаум австрійського кордону.

Ріхтіг, правильно!

Куті залізом чоботи вермахту човгають бруківкою зрадженої у Мюнхені Праги.

Колосаль!

Хайль Гітлер!

Танк зі свастикою ламає смугастого стовпа з білим орлом санаційної Польщі, що необачно відвернувся від згітлеризованої Німеччини і невідомо чого грізно супиться на Схід.

«З дороги геть!»

Норвегія і Данія. «Крокують легіони!» Ріхтіг!

Гітлер витанцьовує в Комп'єнському лісі, підписуючи акт капітуляції. Петенівська Франція, зраджена власним урядом, слухняно хилить шию до фашистського ярмила.

Зер гут! Пречудово!

Німецькі танки прасують Югославію і Грецію. Колосаль!

До Німеччини з поневолених і пограбованих країн женуть нескінченні ешелони з хлібом, м'ясом, маслом», сиром, курями, качками, гусками, коровами і свинями.

Грабіжники, вбивці і ґвалтівники, очманілі від безкарного континентального розбою, ревуть збаранілою отарою:

— Зіг хайль!

Миски з дармовою юшкою і ложки, що пожадливо шкребуть до дна…

22 червня 1941 року. У мікрофон берлінського радіо серед ночі знову хрипко волає Геббельс:

— Фюрер ще раз віддав долю Німеччини у руки німецького солдата!