Шрифт:
Шеєр: «Я мав інструктивну бесіду безпосередньо з генералом Веделем».
Відповідь друга. Зараз на території, окупованій німцями, перебувають два відомих в Німеччині історики: Теодор Оберлендер і Болко фон Ріхтгофен.
Оберлендер [35] . Напередодні війни, як дослідник «земельних просторів в геополітиці», неоднораз відвідував Радянський Союз, безумовно, із «суто науковою» метою. Офіцер «Абвер-Аусланду» — «абверу за кордоном». Цивільні посади — професор аграрної політики і директор Данцігського інституту східного господарства, згодом — професор Кенігсберзького, а потім Грайфсвальдського університетів, 1939–1941 років — директор Економічного інституту по вивченню східних держав у Кенігсберзі.
35
Колишній міністр боннського уряду.
Шеєр: «Під час війни професор Теодор Оберлендер займається вивченням питання про національне самоврядування нецивілізованих народів, для чого на Кавказ привіз майбутнього грузинського царя-батюшку Багратіоні-Мухранського».
Болко фон Ріхтгофен [36] . Відповідальний співробітник СС, зондерфюрер [37] і офіцер контррозвідки. Ординарний професор у Кенігсберзі. Зараз Болко фон Ріхтгофен за спецзавданням військових служб і міністерства закордонних справ перебуває з археологічною експедицією в районі Новгорода і Пскова, досліджуючи конфігурацію Чудського озера.
36
1964 року Болко фон Ріхтгофен був нагороджений «федеральним хрестом за заслуги» І класу за «досягнення» у вивченні проблематики Захід — Схід.
37
Зондерфюрер— особливий керівник. Мав військове звання відповідно тій офіцерській посаді, яку займав.
Шеєр: «Болко фон Ріхггофен вважає, що ніякого так званого Льодового побоїща на Чудському озері ніколи не було. Вже як зондерфюрер СС, Болко фон Ріхтгофен спалив бібліотеку Новгородського археологічного товариства і музей в Старій Русі. Усе ж цінне дбайливо вивіз до музеїв Кенігсберга».
Відповідь третя. З Оберлендером і Ріхтгофеном гер Шеєр не мав честі бути знайомим. Він для такого високого злету ще надто молодий, до того ж навчався у Берліні, а не в Кенігсберзі.
Шеєр: «Проте мене чудово знає видатний діяч міністерства рейхспропаганди доктор Отто Дітріх».
Інтуїція не підвела. Наступного дня, правда, вже надвечір, до заміської садибп прибув машиною майор Анзор Тамбуліді. Жвавий і енергійний, як завжди, він з порога повідомив:
— Все! Шабаш! Генерал наказав вам, Костянтине Васильовичу, відпочивати. Спати-відпочивати, сил набиратися і більше не робити нічого: Цілу добу! Уявляєте?
— Значить?..
— Атож, значить! За добу…
— Виходить…
— Завтра увечері зустрінетесь з полковником Іриніним і — на літак. Так. — Анзор звично, для самоконтролю поглянув на годинник. — Які плани на сьогодні? Безумовно — ніяких. Тому рішуче пропоную: навідайтеся з подякою до вашого лікаря-чаклуна Тамари Сергіївни.
— Ну, Анзоре, як можна без запрошення?
— А отак! З «фронтовим привітом» і «другим фронтом» у речовому мішку. На вогник з сімейним чаюванням. Речовий мішок — новенький і чистенький — у мене в машині. Про що ж іще думати, дорогий?
— Незручно до самітної жінки без запрошення…
— А ти візьми Сорокіна. Вдвох — зручно!
— Хіба й справді…
— Тоді — підйом! — весело загорлав Тамбуліді. — Адресу я знаю — довезу миттю. Радість зустрічі забезпечена. Це я гарантую особисто!
За півгодини вони доїхали до Тбілісі, темного, огорнутого похмурими, невеселими сутінками, і стояли, задерши голови, біля сліпого громаддя п'ятиповерхового будинку.
— Вдома! — задоволено мовив Анзор. — Он бачите, на другому поверсі, ліворуч від парадного шпаринка світиться. Це її вікно. Одразу ж потурбуйтеся про світломаскування, щоб не завдавати клопоту патрулю. А то патруль вас як потурбує! Доведеться бідоласі Анзору визволяти вас з комендатури… Ну, ось! Іване Петровичу, беріть «другий фронт»! А вам, Костянтине Васильовичу, як підопічному Тамари Сергіївни, букет квітів, — Тамбуліді пірнув у надра «емки» і витяг розкішний букет ніжнопелюсткових троянд.
— Квіти бачу, — сказав зворушений увагою Калина, — а де ж ваша, Анзоре, особиста гарантія?
— Ха! Анзор Тамбуліді про все наперед подумав і про все подбав! Ось вона, — він витяг з кишені маленького конвертика і застромив поміж квітами. — Ну, сміливо, товариші, в ногу! Ех, коли б мені час, — він зиркнув на годинник, — а часу катма! Ну, бувайте… Врахуйте, рівно за дві години знову буду з машиною. А то за вас, гульвіс, генерал з Анзора стружку зніматиме, а я не сталевий…
Дверний дзвінок був негучний, мелодійний. Калина виставив перед себе букет, через що й не помітив, хто відчинив двері квартири. Почав було врочисто:
— Тамаро Сергіївно…
— Мамо, це до тебе! — дзвінкоголосо пролунало звідкілясь з-під ніг.
Калина відхилив квіти і побачив дівчинку, років п'яти, великооку, тугеньку, зі смішними кісками того ж буйно-золотого кольору, що й у мами. Кіски були пов'язані ніжноблакитними стрічками, що дуже їй пасували.
— І до тебе теж, — пригорнув до себе миле дівча Калина. — Як тебе звати?