— Хайль Гітлер!

«Вона, справді вона — Марійка, — тепло подумав Владислав, що не завадило йому застерегти й інше, — а її супутник — гер Мюллер — таки добряче напідпитку…»

— Хайль! — смикнувся й собі, потому заклав руки за спину та й укляк посеред кімнати, заступаючи обом шлях.

Німкеня, що опинилася поміж двома офіцерами, анітрохи не знітилася.

— Чим пояснити вашу появу тут, у мене вдома, пане гауптман? — спитала холодно.

— Так, якого біса ви тут стовбичите? — зухвало розтлумачив її слова розкуйовджений залицяльник.

— У цьому домі, — чітко відповів Владислав, — будуть розміщені бойові офіцери. Розумієте? Дуже затишний будиночок для приємного відпочинку фронтових героїв. Якщо приязне сусідство панів офіцерів чарівній фрейлейн не заважатиме…

— А чи відомо вам, що цей будиночок належить службі безпеки? — холодно наголосила було німкеня. — Ви повинні негайно… — Та враз її голос зламався, і вона урвала на півслові: тільки зараз впізнала його — товариша Маркова, її доброго львівського знайомого, свого молодого опікуна й першого-найпершого наставника — тоді старшого лейтенанта Олексія Маркова, тепер такого змужнілого. Яке ж звання у нього зараз, по цілому році страхітливої борні?

Усе — минуле й сьогочасне — разом спливло перед очима в метушливо-хаотичному калейдоскопі спогадів. Стривожений Львів. Розбурхана людом залізниця. Він — Олексій Марков, що в якомусь вокзальному закапелку, подалі від очей, можливо, ворожих, дає їй останні інструкції на межоване між життям і смертю майбуття, на її прийдешню безвість без певних координат у часі і просторі. І її «мати» з легенди розвідниці — справжня фрау Бергер зі справжньою дочкою Крістіною серед тлумаків та валіз на пероні, — з якими вона мала евакуюватися, а в дорозі заприятелювати і всотувати їхні балачки й спогади, щоб кістяк її легенди увібрався в цупке «м'ясо» родинних і побутових реалій. А потім — усе, як на сповіді у кабінеті Хейніша. І знову, як на допиті у штурмбанфюрера, на її очі навернулися сльози — дівоча нетренована реакція на жахливі події, що, здавалося б, непосильним тягарем чавлять веселу і ще донедавна безжурну вдачу, тремтливу жагу до світла й безхмарною щастя красуні юнки, учорашньої третьокурсниці Київського університету. Не розвідниці, ні, лише студентки, яка просто відзначалася на курсі в опануванні німецької мови, що й визначило для неї вкрай нелегку долю. І теперішні її професійні знання розвідниці, як і тоді у Львові, куди її терміново перекинули літаком, цілком і повністю уміщалися в куці й квапливі за браком часу інструкції старшого лейтенанта Олексія Маркова. А ще — з'явився власний, набутий у небезпеці досвід. І ось вона — давно очікувана і все ж до краю бентежна зустріч: товариш Марков — у польовій формі німецького капітана, вона — у чорній шкурі фашистського вовкулаки…

— Заспокойтеся, мила фрейлейн, — раптом озвався обер-лейтенант Мюллер. — Я нікому не подарую ваших сліз, хоч вони й зворушливі. — Він ступив поперед неї і, намагаючись прибрати владного виду, визивно мовив: — Певно, пан гауптман поклав собі чи то глузувати, чи то знущатися з нас. Адже найближчими днями ми не чекаємо з фронту жодних частин! Хіба що поженемо натовпи полонених…

— Хто це «ми»? — Владислав поводився не менш пихато, намагаючись з'ясувати, з ким, власне, має справу, аби хоч якось зорієнтуватися у несподіваній, непередбаченій ситуації. — Чому ви напівроздягнені? Що за вигляд і тон? Ви п'яні, обер-лейтенанте! Не варнякайте зайве, а хутенько йдіть відпочивати. Я бачу, зустріч з патрулем була б для вас вкрай небажаною…

— Ха-ха-ха! — радісно вискалився Мюллер. — Та ви хоч уявляєте, хто я? Можу повідомити: помічник місцевого коменданта. Отож, дозвольте поглянути на ваші документи! Це наказ!

— О, не варто гарячкувати! Будь ласка — ось вони, мої документи. Переконайтеся особисто, що вони в абсолютному порядку…

Та ледь Мюллер зазирнув до офіцерської книжки Владислава, як скинув на нього очі — переможно і хижо.

Обличчя його враз посуворішало. Впевнено сховав документи до нагрудної кишені. Трохи глузливо процідив:

— Здається, пане Лотар Краузе, вам доведеться разом зі мною завітати до комендатури. Підете самі чи покликати патрулі?

— З якого б це лиха? Схоже на те, обер-лейтенанте, що ви, попри вашу високу посаду, тяжієте до балаганних жартів, — й не думав коритися «гауптман Краузе».

Проте Мюллер не жартував. Ще позаминулого дня патруль польової жандармерії натрапив у передгірках на потаємну схованку, яку викрила щедра грозова злива. Серед промовистих у таких випадках речей, що наочно свідчили про приземлення в цьому районі парашутиста, знайшли й форму німецького військового капітана. Терміново запитали відомості з контрольних пропускників, аби з'ясувати, кому з фронтових гауптманів забаглося смакувати цілющі мінеральні води. СД цікавили виключно капітани-одинаки. А серед них фігурував і якийсь гауптман Лотар Краузе, на котрого одразу ж впала густа підозра, бо прізвища Краузе не виявилося у списку офіцерів зазначеної за ним частини. І вже другу добу на Лотара Краузе наввипередки полювали різні служби, ніби азартно грали в захоплюючу лотерею — кому випаде щасливий виграш на залізний хрест за затримання радянського розвідника. І несподівано цей легкий виграш ліг просто до рук обер-лейтенанта Мюллера! Та чи обер-лейтенанта? Чи не успадкує він від міфічного «гера Краузе» цілком реальне для нього — Мюллера — звання гауптмана? Далебі, вельми і вельми вірогідно, бо військове щастя саме лізе до рук і, безумовно, з переможним фіналом у коханні. Головне зараз — похизуватися перед спокусливою фрейлейн своєю істинно арійською мужністю й рішучістю. Навіть один-другий постріл у стелю або підлогу не завадить. Більше галасу — гучніша слава…

Мюллер, не зводячи з «гера Краузе» некліпно прицільного ока заповзятого мисливця, витяг пістолет.

Тієї ж миті в тісних стінах невисокої кімнати сухо ляснув постріл.

Обер-лейтенант на якусь секунду задерев'янів, в його очах спершу майнув подив — лише подив і більше нічого, а коли їх затуманив біль, він незграбно повернувся до Крістіни Бергер і клекотливо пробелькотів:

— Швайнкерль!.. Ду ферфлюхтер… [38]

На більше сил йому не стало. Спочатку з глухим стуком впав на підлогу пістолет, потім до ніг Крістіни поліг і його власник.

Дім огорнула чуйна тиша. Вона була тремтлива й чутлива до найменших шерехів. Вона соталася з усіх закутків і нашорошено заповзала в усі щілини. Вона фізично відчутно попливла з хати важкими сторожкими хвилями на подвір'я, у темний садок, німотну вулицю, немовби все ширшими колами вимацуючи можливу небезпеку. І разом з тишею ширшала чутлива настороженість двох живих людей над мертвим тілом. Чи не озветься ніч тривожним криком, брязкотом зброї, полохливими пострілами? Було тихо. Тільки на стіні невтомно цокотіли ходики.