Нарешті вони, знесилені, змучені до краю, десь зупинилися. В темряві. Вони зупинилися в якійсь уцілілій хатині, мабуть, єдиній на цілий світ, серед якогось пожарища. Та тепер увесь світ — пожарище. Крім хати на тім пожарищі, де-не-де стирчали комини, обвуглені росохи, стовпи, лежали купи цегли…

…Обсмалені дерева, купи грузу, розбомблені вулиці, опалове небо. Хата. Його рідна хата в рідному місті… Під стіною хати в дворі стіл. На столі лежить Вона, Ата, мертва, а на грудях у неї немовлятко… Ах, це пак уже був сон. Сон. Десь раптовий крик і стрілянина. Це дійсність.

Петро зідхає й швидко розплющує очі. Йому трохи холодно. На обличчя капає роса з галузки, що вціліла на розщепленому дереві (кленові). Роса насідала на простягнені далеко вперед чоботи. Перед очима туман. Чи у віччю туман? Чи у світі туман? По тілу пробігають дрижаки…

«Гм… Але проти чого ж був той сон, га? Той сон з убитою Атою й з немовлям на її грудях! Проти чого? І що означає те немовля? Чому немовля? Звідки немовля?!. А що ж то за сон, що він їв рідну землю? Проти чого це?..»

Петро поводить зімлілою шиєю, крутить головою, щоб прийти до пам’яти.

«Гм, треба шукати штаб!.. Треба конче знайтиг штаб. Штаб дивізії…»

Туман з очей розходиться, але лишається туман в. світі. Власне, не туман, а легенька мряка, бліде світло світанку. «Треба знайти штаб дивізії!»

Ген там, де вночі був вогненний водограй, над Бродами рожевіє небо. Праворуч виплив о туману ліс. А просто попереду, ген унизу, якась метушня й клекіт… Нібито там люди топляться в морі… Топляться. Кричать. Вони по шию, по пояс, по коліна в воді, так само до половини в воді коні, машини, танкетки, мотоцикли… По тій воді бредуть телеграфні стовпи…

Петро тре очі, — що за мана. Ба!..

То землю в низині застелив туман, а в тім тумані… Га! Га!.. Серце Петрові забилося радісно, закалатало: свої! То там свої! Наші! Тож дві колони їхнього війська!..

Дві колони їхнього війська стовпилися на шляху, одна проти одної, дві довжелезні колони… Одна йде на захід, друга на схід. Це ж вони, мабуть, збилися з напрямку вночі, напоролися одна на одну, зачепилися одна за одну і тепер галасують, не можуть розминутися. Одна колона поривається на захід, а її не пускає та, що поривається на схід.

Петро миттю звівся, почепив «МПі» на шию, підхопив панцерфавста й пошкандибав униз до шляху, чіпляючись за кущі, спіткаючися по вирвах і вибоїнах.

VII

Петрів здогад виявився вірним. Хоч і не зовсім. На захід поривалася колона… не колона, лявина німецьких солдат з ріжних частин вермахту, хаотична,. скорше подібна на збіговисько якихсь банд, аніж на німецьке військо, — а назустріч їй ішла на схід таки організована колона, якась частина дивізії «ГАЛИЧИНА».

Вранішній туман розходився, небо ставало все ясніше, й ясніше ставало навколо, й, наближаючись, Петро вже добре бачив, що там відбувається. Він бачив таку картину… Власне, спершу добре вслухався в клекіт і почув зудар двох мов, лайку на двох мовах, шалені вигуки двох рас. А потім уже побачив таку картину.

Спинена потужною хвилею німецьких солдат і офіцерів, колона українських вояків стояла, а її проходили наскрізь німці, подробивши її на окремі групи.

В однім місці якийсь німецький високий чин кричав істерично щось на двох українських старшин, що стояли перед вищим начальством наструнко. В другому місці стояв галас біля гармати… Там німці розпрягають коней, свіжих, дебелих і хочуть їх замінити своїми шкапами, маленькими коненятами, реквізованими десь в українських селян, безмежно вимученими, з побитими копитами, з позбиваними холками… Гармаші не дають перепрягати, але їх відпихають і кричать на них з брутальністю, характерною для солдафонських надлюдей, і таки перепрягають… І в іншому місці те саме — випрягають коней з двоколки… Надлюди хотять мати добрих коней утікаючи, щоб везти свої пожитки та й самим їхати. Якийсь старшина з української дивізії, теж німець, розривається від гніву й обурення на своїх власних земляків. А ті йому радять «заткнути писок». Ніякої їхньої «української» дивізії немає. Капут. Всьому капут. Є тільки проблема, кому належать ліпші коні, німецькі коні. Герен фольк є герен фольк. Його солдати мають право їхати. А ці хлопці звикли й нехай ідуть так. Та й які з них солдати?! Пхе! Вони «йдуть у бій»!?. Ха-ха-ха! Який бій? Всі бої вже відбуто! Який тепер бій? Гітлера вбито — війні кінець!

Українські старшини були явно спантеличені всім і не знали, на яку ступити, як тут бути, чи йти далі на фронт, битися з большевиками а чи починати вже тут битися з ось цими. Якщо Гітлера вбито… Але ж ні, всім же відомо, що замах був невдалий! Це вже розклад, це певні ознаки розкладу під впливом страшного розгрому на всіх фронтах. Це симптоми розкладу. Але подумати тільки — така зразкова армія, як німецька, і — заторкнута розкладовим маразмом!..

Старшина, німець з української дивізії, вимахував револьвером перед носом тих, з числа яких хтось крикнув про смерть Гітлера, хотів покарати провокатора. Але його заспокоїли німці ж, земляки. «То був жарт! Тільки жарт». А взагалі — не відомо, хто ж це крикнув.

Українські старшини спостерігали все, бачили ознаки розкладу і глум з них… Одначе їм вже добре защеплено почуття дисципліни, те почуття ще не розгальмувалося, й вони ще не здібні стати на шлях бунту й анархії, — через те вони стоять такі чемні, розгублені, огірчені.

А може, справді вбито Гітлера? Бо інакше чим пояснити всі ці прояви анархії й деморалізації? Невже це тільки висліди поразок на фронтах?

«Так, це напевне висліди поразок, бо занадто вже ті поразки тяжкі на сході й заході. Надто поразки на заході, катастрофа з тим «Атлянтійським валом», це, мабуть, найголовніша причина психічного заломання німецького прославленого своєю здистиплінованістю вояка…» Так думав Петро, спостерігаючи те, що відбувалося, поки йшов уздовж цього ярмарку.