— Віро! — крикнув я.

— Стоять! — гаркнули десь наді мною. — Расстегнул куртку, быстро!

Я поволі розстебнув шкірянку й розвів поли, показуючи, що зброї при мені немає.

— Руки на затылок! По лестнице — пошел!

Насилу ступаючи нога за ногою, я підійшов до східців, які провадили на другий поверх. Дивно, але страху я не почував геть, — мене охопив якийсь крижаний спокій, в якому розчинилися геть усі тривоги. Так і в бою — перше збудження минає, а далі працюєш, як машина, не зважаючи на те, що тебе можуть застрелити… У вуха штовхнув багатоголосий гомін. Я підняв погляд — і, стоячи на пару сходинок нижче, побачив спочатку ноги в десантних черевиках, а потім і саму Віру Агафонову, котра держала мене під прицілом калаша.

— Иди… иди сюда, козлик! — прошепотіла вона й облизнула пошерхлі губи.

Я ступнув іще пару кроків і зупинився, наглядаючи, як дрижить її палець на спусковому гачку.

— Кру-гом! Вперед — шагом марш!

Виконуючи команду, я по-військовому розвернувся через ліве плече — й уздрів торгову залу з її вітринами, столами та всяким іншим причандаллям, складеним у барикади попід вікнами, й ціле кишло людей, котрі сиділи й лежали на підлозі, спідлоба косуючи в наш бік, і трьох дівчат у спортивних костюмах і з автоматами Калашникова, з котрих цю юрму порубати — як раз плюнуть було, а то й швидше…

— Вот он, пацанки! — озвалася ззаду Віра Агафонова. — Теперь вертушку дождаться — все будет ништяк!

Я кинув оком довкруги й утямив, що ситуація не така вже й кепська: тут було четверо стрільців, а решта, напевно, засіла нагорі, звідки можна було тримати під вогнем усю територію. Якась жінка з-поміж заручників обернула голову й глянула в мій бік. Я придивився уважніш і мало не вилаявся од несподіванки: в ній можна було, звичайно, упізнати Лесю Нгвамбе, — але для цього треба було мати ще й крихту фантазії! «Білі колготки» не церемонилися з нею: ліве око геть запливло здоровезним синцем, коси нагадували зачіску божевільної кавказької вівчарки, а гожий писок був якось неприродно вивернутий убік, — напевне, її добряче з'їздили по мармизі прикладом, коли брали в полон.

— О, — насмішкувато вигукнув я, — і ви тут, ваша королівська величносте! А казав же ж я, що ми з вами ще зустрінемося, правда?

Мене стусонули стволом по нирках. Віра Агафонова добре знала больові точки: хвилини зо три я просто звивався долі й кусав губи, не в змозі промовити й слова.

— Команда была: молчать! Что не ясно, казьол?

— Дайте мне его… мне, пацанки! — швидко заговорив інший голос. — Я же его урою, на хрен, щас… ну, пустите, пустите же меня к нему, суки!

Я розплющив очі й побачив чорняву дівчину, котра билася в руках своїх подруг.

— Да че ты, Выдра… не вспапашивайся! — сказала Віра Агафонова, забираючи в неї автомат. — Ну, нельзя, чтобы он так легко отделался… понимаешь?

— Да пустите… пустите, падлы! Он же Белку грохнул, ненаглядную мою… любовь мою единственную! — репетувала Видра, пориваючись до мене, і глянувши їй у вічі, я втямив, що вона перебуває під дією важких наркотиків. — С кем же я теперь буду спать, горемычная… ну, дайте, дайте мне казла, я на кусочки буду его резать!

Вона по-звірячому завила й раптом звисла на руках, наче мішок.

Ось він… фемінізм! — гірко подумав я, наглядаючи за тим, як її опускають під стіну. Починається все з гендерних досліджень… а кінчається — убивствами й наркоманією!

— Ну че ты, маленькая… нельзя же так! — Віра Агафонова втерла піт з чола й поправила ремінь автомата. — Мы вот поиграемся с ним, дерьмо заставим жрать… Людишек нельзя мочить — лучше им лапки оторвать, как лягушкам, и пускай дальше живут… наслаждаются жизнью! — На поясі затріщала рація. — Да, слушаю… Движения не наблюдается? Контрольное время — десять минут! Дальше? Мочим всю эту кодлу — и пропади оно все пропадом!

Я застогнав і помалу перевернувся на спину.

— Послухай, Віро… — озвавсь я ледве чутно. Вона хижо вишкірилася.

— Слышь, пацанки… петушок запел! Въехал наконец, что ему будет… — Вона присіла переді мною й заглянула в вічі. — А мы тебя, сладкий наш, сейчас будем кастрировать! А знаешь, за че?

— Ні, — прошепотів я, імітуючи безсилля, — не знаю… За що, Віро?

Її обличчя потемніло, а зіниці запульсували, то розширюючись, а то звужуючись до розмірів макового зерна.

— Слышь, Кукла… ножик с тобой? — обернулася вона до дівчини, котра держала мене під прицілом.

— Ну! Дать, что ли?

— Дай, касаточка! — Віра Агафонова взяла здоровецького стропоріза й, висолопивши гостренького червоного язика, з утіхою лизнула вістря. — У-у… кайф! Щас кастрируем тебя, нежный ты наш… а сделаю я это не потому, что ты урыл наших пацанок, нет! — Її руки ходили ходором, голос то пропадав, то піднімався до найвищих регістрів. — За то я кастрирую тебя, что такой вот, как ты… конь такой вот с яйцами… мразь вонючая…

— … зґвалтував тебе, еге? — допоміг я їй. Вона глянула на мене й знову лизнула вістря.