— Ты ничего не хочешь сказать, а, мужик? — поспитавсь він нарешті.

— Хочу, — обізвавсь я.

— Ну?

Я посміхнувся. Йому ця посмішка не сподобалася, й він спохмурнів ще дужче.

— Даю тобі останній шанс, — недбало сказав я. — Або ти відстібаєш зараз оці дурнуваті ремні й збережеш собі життя, — або загинеш, як скажена собака. Іде?

Коша заціп із роззявленим ротом. Він сподівався, що я буду благати в нього пощади, — аж почув зовсім іншу балачку.

— Ах ты ж сука вонючая!.. — нарешті проказав він. — Пидер ты рваный… ты кому угрожаешь, а? Это ты мне, Коше, угрожаешь?!

Він подався всім тілом вперед, щоб поставити мені на живіт свою праску; я набрав у легені повітря й, заплющивши очі, сконцентрувався; цей трюк практикується серед майстрів кунфу: в якийсь момент боєць збирає свою волю в один клубок й немов би переходить в стан позачасся, в якому його сили зростають устократ; я розправив плечі, й грубі брезентові паси трісли ув однісінький мент; у повітрі, перевернувшись, хуркнула якась дошка з тапчана; я простяг руку й згріб Кошу за кисть, в якій він держав свою дурнувату праску, — а другою взяв за горло.

Він захарчав і, скоряючись моїм рухам, поволі опустився на коліна; очі його простотаки полізли з лоба; певне, для нього це було все одно, що зустріти мертв'яка, який встав з домовини; я опустив ноги додолу, випростався на всенький зріст — і підняв скручене конвульсією тіло, котре насилу теліпалося в моїх руках.

Тоді щосили кинув його на тапчан.

Коша захрипів, утямивши, яка доля на нього чекає; я цупкіше здавив його за горлянку, відняв праску й підніс її до своєї щоки. Вона була як вогонь.

Я задоволено кивнув і побачив, як в його очах закипає темний звірячий жах.

— Тобі давали шанс? — лагідно поспитавсь я. — Давали, правда ж?

Узявшись за комір його шкірянки, я шарпонув униз — і роздер її разом із светром. Тоді підняв праску і з утіхою поставив її на волохатий мавп'ячий живіт.

— Уоооооааааа! — заволав він, коли я відпустив горлянку. Він кричав наче худобина, він горлав од несамовитого болю й страшного нелюдського жаху, він кидався на тапчані туди й сюди, намагався схопити мене за руки, — але все це було марно, я держав його мертвим стиском, аж у підвалі стало смердіти смаленим, а зпід праски закурів огидний трупний чад; свідомість ніяк не покидала його, і коли я одірвав праску разом із кавалками липкої спеченої плоті, він вигнувся дугою — і заволав ще дужче.

Я почекав ще трохи — і коротко рубонув його долонею по горлянці. Коша захлинувся криком і, тіпнувшись, закляк.

— Во Коша дает прикурить! — сказали за дверима. — Слышь, как этот крутой орет?

— А воняет! — сказав другий голос. — Посмотреть?

— Иди, иди… — буркнули у відповідь. — Мне эти дела действуют на нервы!..

Я хутко підійшов до дверей і причаївся збоку.

Почулися кроки, потім двері з виском розчахнулися. Якийсь крем'язень зі сплесканим носом переступив поріг — і завмер, зіткнувшись зі мною вічнавіч.

Якусь мить ми дивилися один на одного, а потім драб ні сіло ні впало вишкірив зуби — і дурнувато гигикнув.

Я стусонув його в дихало і, взявши за барки, підняв у повітря. Він повис у моїй руці наче ганчірка. Я сягнув йому під пахву й висмикнув з наплічної кобури пістолета. Тоді мацнув за поясом, і моя рука наштовхнулася на щось тверде. Ну, певно ж, це був мій парабелум! А, собача кров, з обуренням подумав я, то ти, виходить…

Підвал струсонув страшенний вибух. Ударна хвиля розчинила двері, й вони так стусонули того драба по спині, що він повалився на мене мов сніп. Лампочка блимнула, тоді засвітилася знову; я став конвульсивно хапати повітря; у вухах дзвеніло, а перед очима пливли жовті кола. Якийсь ідіот втелющив у підвал зв'язку гранат; на східцях щось протяжно скиглило; далі один за другим вдарило кілька пострілів, і я впізнав, що смалять із люгера.

— Ронні, — крикнув я на всю горлянку (цей дурень міг ще й сюди закинути гранату), — я тут, Ронні!..

В дверях забовваніло щось таке, як горила.

— Фак' ю! — сказало воно, держачи догори стволом здоровезний люгер. — З тобою все гаразд?

— Все, все! — нетерпляче сказав я. Тоді махнув парабелумом на вихід. — Десь тут має бути Глобус, чув! Треба обшукати приміщення!..

Ронні ще раз вилаявся й вискочив геть. Я підтюпцем погнав за ним услід.

Ну, він і накоїв тими гранатами! Двоє драбів, які чатували за дверима, рознесло на клапті, залізні поренча коло східців погнуло й покоробило, скрізь валялися кавалки бетону й тиньку, — а на верхній площадці лежав іще один драб, щоправда, з ножем під лопаткою.

І тільки Глобуса ніде й сліду не було.

— Ти їх усіх повбивав! — невдоволено сказав я.

Ронні відмахнувся.

— Десь тут мали бути ще одні двері! — роззирнувся він довкруги. — Ага, ось вони… Прикрий!

Я шарпонув ті двері на себе й відскочив убік, тримаючи кімнату на прицілі. Ронні плигнув туди, крутонувся, держачи пістолета у витягнутих руках, — і поволі опустив його.

— Глянь! — сказав він, показуючи в куток.

Я ввійшов до кімнати і засвистів од подиву: під стіною, прикована наручниками до труби, сиділа ота Леся — агент інформаційноаналітичної служби «Тартару». Одяг на ній був пошматований, а гожий писок геть замурзаний кривлею.