– І хто ти є?

Максим трохи сором'язливо бив себе широкою долонькою в груди і тихо проказував:

– Я - українець.

– Как тебя зовут? Ну скажі - как? Как?..

– Кака?..
– розгублено озирався довкола Максим, не розуміючи, що від нього хоче чужа тітка чи дядько.

Але вдома він дражнив бабусю:

– Нє хацу, - сирок з молочної кухні уже ставав йому поперек горла; щодня отой сирок, ні тобі цукерочку чи пряничок - ковтай, давися: "сирок, м-м-м, який добренький... ану гам-гам."

– Баба-Яга казе Масємові: "Я пліду і тєб'я забілу." - Як-як?..

– Я пліду і тєб'я забілу.

– Де ти це чув?

– Баба-Яга сказала, коли Масем бабусю не слухав і не хотів засинати.. .

– Ану розкажи, як то було?
– страшенно зацікавилася бабуся. То було щось геть нове і вимовою і змістом.

– Ти локазувала пло Бабу-Ягу і плосила, аби Масєм спав. Масєм затулив очка і не хотів спати. Тоді Баба-Яга сказала: "Я пліду і тєб'я забілу!.."

Так і сказала... Оте "тєб'я" (не "тєбя", а російське, чисто по-українськи мовлене через апостроф) бабусю-гуманітарія вразило і на довгі дні кинуло в роздуми. Чому Баба-Яга з Івана - Малковичевої абабагаламагівської добротної української книжки, з численних видуманих нею самою казок раптом заговорила до її онука російською - це була велика загадка.

І вона винила Ботсад.

Але Ботсад вину з себе скинув, як листя осіннього дня.

А було це ще влітку.

Ішли вона з Максимом через ботсадівські горби навпростець до свого гурту. Внизу межи рідкісними деревами і кущами гомоніли діти, сиділи на траві матері Максим вів бабусю "горами" і "долинами", показував: "Бацись - Бог", - золото Іонівських хрестів; раптом застиг перед гарно завитою у білу шовкову шалю і вдягнутою у сіру ситцеву квітчасту сукню літньою жінкою. Максим аж присів і пильно-моторошно, що так було незвично для нього, "замкнутого", вдивився в її сиві усміхнені очі. Жінка покинула збирати якісь трави і також очікуюче дивилася на кучерявчика - що він хоче?

– Ти Баба-Яга?
– зі страхом і нотками прихованої радості від імовірної нарешті зустрічі випалив Максим.

Вона всміхнулася до нього всім своїм світлим видом і кивнула, таємниче закусивши нижню губу.

– Ти мене забереш?..

– Ні.

– А цому?

Вона не знайшлася, що йому на те сказати.

– Бо ти не погана, ти добла Баба-Яга?
– Захлинаючись, висловив своє сподівання.

– І ти, бачу, слухняний, - відплатила вона тим же.

Максим ще кілька разів смикав бабусю за руку, зупинявся, оглядався: добра Баба-Яга!

Він знав, що вона є...

Його ангелик завше все бачив. Інколи Максимчикові хотілося покарати ляльку Олю, відштовхнути медведика, просто висипати посеред хати іграшки з кошика, а тут ангелик спостерігає зі стіни за кожним рухом. І Максим дарує Олі, що вона не дає вдягнути другу шкарпетку, обходить рудого ведмедя, котрий розвалився на півкімнати, відносить важкий кошик з іграшками назад у куток і вибирає з нього зо два авточка та ще хіба муху-реготуху.

Важко бути чемним на догоду мамі, бабусі, дідусеві, а найдужче білому ангeликові, який денно-нічно стереже хлопчика від усього лихого.

Так хочеться побешкетувати - мама пішла в справах, дідусь на роботу, бабуся не побачить, бо вона щось смачне варить на кухні, а от ангелик - він усе згори видить. Він, як і Максим, маленький, з "пузиком", з кучериками, але в Максима нема крилець за плечима, а в нього - є.

– Хто то?
– колись зауважив над своїм ліжечком біленьку фігурку Максим.

– То Максим - твій ангел хранитель.

– Со він лобить?

– Тебе від лиха оберігає, не дає впасти, сильно вдаритися, щоб була кров.. .

Щодо "впасти", "сильно вдаритися" до крові - у Максима особливе наставлення, скажемо, бабусине.

Вона йому втлумачувала:

– Мужчини не плачуть. Ти ж мужчина. Ти хочеш бути військовим, красиво іти, бути сильним?

Максим хоче. Дуже хоче. Він надивився в телевізорі і так, на Хрещатику, бачив парад.

Іноді сильно вдариться, заболить, аж дух перехопить - бабуся руки не подасть, не підведе - сам вставай. Сльози проступають, а він їх назад:

– Музцини не пацуть.. .

– Та він ще маленький, бійтеся Бога, йому тільки два роки, пожалійте, що ви від нього вимагаєте...

– Нічого, хай гартується, виросте чоловіком, а не ні сим, ні тим.

Ох, ця бабуся! Надивилася, як бідують пещені синки в армії, то постановила внука виховати таким, як треба.

І Максим-мужчина.

Є в нього свої слабинки. Але то чоловічі слабинки.

Скажімо, іграшку випросити в Юрчика посоромиться, до Артура підійти не посміє позичити велосипеда, а коли дівчинку, даруйте, "дінчику" гарненьку побачить - не встоїть. Отак прямо впаде перед нею і дивиться в небо, на хмарки, на сонечко - викручуе личком, викліпує очками: як гарно, як мило!.. А як "дінчика" не звертає на нього уваги, тоді Максим встає, підходить до неї майже впритул на виду в усіх дітей і матерів у Ботсаду та як обійме, так міцно, що і він, і вона впадуть на траву. Правда, поки "дінчика" запротестує, заплаче там чи відштовхне, він устигає поцілувати її в губи.