Ущелина синіх туманів

Молодим геологам потрапляє до рук старовинний рукопис візантійця Теренція, який перебував на службі у великого князя Київської Русі Святослава. Під час походу на Тмутаракань Теренцій записав розповідь касозького мисливця Дангура про людину, котру його народ назвав Чужим, і її дивовижні пригоди.

Обставини склалися так, що геологи знаходять докази перебування на Північному Кавказі космічного чришельця. В оповіданні “Ущелина синіх туманів” минуле романтично сплітається з сучасним і навіть майбутнім.

У фантастичних оповіданнях цієї збірки захоплюючі сюжети. Ми сподіваємося, що читачі, особливо молоді, зустрінуть книжку з інтересом.

Мовчанка затяглася, ніхто не зважувався її порушити. М’яке світло з матових плафонів і сухе клацання лічильника на конденсаторі повітря наче підкреслювали тривожний настрій. Шестеро сиділо в салоні зорельоту “Серп”, замислено схиливши голови.

Нарешті капітан підвівся. Одразу ж підвелися всі, хоч це й не було командою.

— Це твоє останнє слово, Юліс?

— Так, Ване, я вирішив.

Капітан замилувався білочубим скандінавцем: міцний торс, гордовита постава голови, по-жіночому довгі, мало не до скронь брови. Юнак скидався на капітанового батька. Його не стало того лихого дня, коли при спробі подолати світловий бар’єр зник безвісті зореліт “Аргонавт”. Зник загадково — в одну мить, наче розчинився в просторі. Багаторічні розшуки були марними…

— Хай щастить тобі під зорями! — тихо мовив Ван.

Усі повторили традиційне прощання:

— Хай щастить тобі під зорями, Юліс! Через годину “Серп” стартував.

Трава росла рідко. Але вона не пнулася вгору, а слалася по землі лапатою огудиною, утворюючи суцільний буро-зелений килим. Юліс зірвав кілька батогів і заходився сплітати вінок. Він щойно скупався і тепер стояв на моріжку, з насолодою підставляючи мокре тіло під промені двох сонць. Дві бліді, ніби злинялі, тіні падали від нього обабіч, і Юліс досі ще до цього не звик.

В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити.

Юліс кинувся навстріч:

— О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе…

Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа.

— Ти перебільшуєш, любий.

Юліс заквітчав її голову вінком.

— Так колись робили наші предки.

Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну.

— Дякую. Це справді гарно.

Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись.

Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне.

— Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі.

Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток.

Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням.

Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі.

Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням.

— Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю.

Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер.

Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом.

Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря.

— Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм…

— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.

— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…

— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?