Розпалилися пристрасті й у виробничому об'єднанні «Транзистор», де працював Назаров. Правда, тут думки розійшлися: дехто, перебираючи в пам'яті все те, що могло кинути на нього тінь, засуджував Назарова, але люди, які добре знали його, сумнівалися в тому, щоб цей молодик вчинив такий злочин. На загальних зборах колективу будівельного цеху, де затверджували підготовлену на вимогу слідчого виробничу характеристику двадцятидев'ятилітнього виконроба Назарова Валерія Павловича, всі, хто виступав, майже одностайно твердили, що, будучи при здоровому розумі, Валерій не міг такого зробити.

«Я з ним у Тюменській області працював, коли на Сургут ще не було дороги, — сказав майстер Ярослав Пирун. — Кругом на сотні кілометрів — болота, мочарі, гнус, вогню, й того не розкладеш — нема з чого. Взимку з кожухів, ватних штанів і валянок не вилазили і на роботу ходили, і спали в них. У кого характер слабший — за тиждень скисав, тікав не оглядаючись. А ми з ним три роки трубили. Я його краще, ніж себе, вивчив — у тих місцях людину як на рентгені видно… Не міг він жінку вбити. Головою ручаюся — не міг!»

Не всі, звісно, висловлювались так категорично, але характеристику Назарову дали позитивну.

Справа ця набула широкого розголосу, і прокурор області особисто вивчив усі матеріали слідства. Він відзначив ряд недоглядів, допущених районним слідчим Вигулою: недостатньо вивчено попереднє життя і поведінку обвинуваченого та загиблої; не допитано людей, які так чи інакше знали характер відносин Назарова і Світлани — матір Назарова, Лізу Кошарну, скульптора, чоловіка Світланиної сестри і Валерієвого шкільного товариша Миколу Кравця, співробітників Світлани; з деяким порушенням процесуальних норм проведено допити неповнолітнього свідка Ігоря Куземи і Світланиної сестри Надії Мелещук-Кравець, яку слідчий допитував у лікарні; не зроблено трасологічної експертизи…

Справу передали для дальшого ведення старшому слідчому обласної прокуратури Онопрієнку, який незабаром звернувся по допомогу до обласного карного розшуку.

— Бачте, Вікторе Михайловичу, я не вірю, що Назаров заздалегідь задумав убивство, — признався він Білякевичу. — Убити Світлану він міг би значно простіше, хоча б у тому лісі, через який вони їхали. Тим більше, що сили йому не позичати. Тепер друге, не менш важливе. Сторож бази застав Назарова дуже збудженим. Правда, це було вже після її смерті. Але є свідчення того, що трагічному фіналу передував емоційний вибух. Відчинені навстіж дверцята «Москвича», зібгана сукня, крики Світлани. Не крик, а саме крики. А скільки разів може крикнути людина, яку схопили за горло й почали душити?

— А звідки ж у Назарова подряпини на руках і на обличчі, чому розірвана сорочка? Можливо, йому не вдалася перша спроба, Світлана вискочила з машини, а коли він догнав її — захищалася?

— Нащо ж тоді було скидати плаття? Чи брати сумку з купальними речами?

— І то правда, — погодився Білякевич. — Але в такому разі треба думати, що перед убивством був якийсь конфлікт, спалахнув раптово або несподівано став дуже гострий.

— Так, так, — підхопив Онопрієнко. — І в цьому конфлікті Світлана, видно, поводилась далеко не найкраще. Звідси й одірваний комір, і подряпані руки та лице Назарова. Звісно, це не підстава для вбивства, але те, що вона довела його до нестями, здається, не викликає сумніву. Не виключаю і стану патологічного афекту. Цим пояснюється самообмова Назарова: він просто не пам'ятає, що і як було насправді, й тому допускає все.

— А що кажуть психіатри?

— Нічого певного. Картина того, що сталося, для них неясна, і вони не можуть оцінити поведінку Назарова в ту мить. Так що й тут розбиратися доведеться, по суті, нам з вами… Умисний намір чи стан афекту — різниця між ними визначає долю людини. До речі, вчора у мене був скульптор і журналіст Геннадій Ястремський, якого Вигула поспішив ознайомити з матеріалами справи. Ніяк не міг второпати, що мене турбує. «Вбивця є вбивця, — доводив мені. — Хіба не все одно які мотиви ним керували?» То який курс візьмемо, Вікторе Михайловичу?

— Курс? — перепитав Білякевич і стримано всміхнувся: — Курс на істину.

Вона подзвонила йому додому близько дев'ятої години вечора, сказала, що її виселили з готелю, просила допомогти влаштуватися на ніч. Назаров знав, що Світлана, посварившись із сестрою, відмовилась жити у неї, тож це прохання не здивувало його. Домовилися, що вона чекатиме на нього в кафе «Юність». Його «Москвич» стояв на подвір'ї. Назаров недавно повернувся з роботи, прийняв душ, збирався вечеряти. Світлана просила приїхати зараз же, тому він, не вечеряючи, швидко одягнувся, вийшов на подвір'я, сів у машину. До кафе під'їхав о пів на десяту. Вона вже чекала. Речей, окрім поліетиленової сумки, у неї не було — валіза лишилася в готелі.

Валерій не хотів запрошувати її до себе додому, сказав, що влаштує на базі відпочинку. Світлана погодилась, і вони, не затримуючись в кафе, поїхали. Була за чверть десята…

Так твердив Назаров. Це його твердження навіть на початку не викликало сумнівів. Але проведений інспектором Глушицьким хронометраж показав, що Назаров або помилився в часі, або щось плутає. Від кафе «Юність» до бази відпочинку навіть найдальшою дорогою — через Новорусанівське дачне селище — їхати було щонайбільше двадцять — двадцять п'ять хвилин. До уваги взяли все — і час доби, й інтенсивність руху транспорту в місті, на шосе, в селищі, і технічний стан назаровського «Москвича», і навіть кількість атмосферних опадів, що випали в той день і напередодні. Розрахунок показав, що на територію бази Назаров і Світлана мали приїхати приблизно о десятій годині і п'ятнадцять хвилин. Але сторож Кузема та його внук почули крики Світлани близько одинадцятої.