В кінці алеї, в тіні під великим дубом, була вільна лавочка. Надія сіла скраєчку, руки в кишені пальта, підборіддям уткнулася в складки шарфа.

— Ви, звичайно, вважатимете моє признання запізнілим, — озвалася, помітно хвилюючись. — Не знаю, чи наважилася б я й тепер на нього, якби Микола був живий. Можливо, що й ні. Думайте як хочете, мені вже все одно. Я маю сказати вам, що… — на мить замовкла, а тоді рішуче докінчила: — Світлану вбив Микола.

І знову замовкла, ще глибше засунула руки в кишені, мерзлякувато зіщулилась.

— Не вдаватимусь у подробиці своїх стосунків із сестрою, — мовила після паузи. — Багато в чому винна і я. Ми були зовсім різні і часто не розуміли одна одну, а правильніше — не хотіли розуміти. Світлана — батькова пестунка, її любили й учителі, сусіди, мати завжди балувала. Вона вміла підлеститись, влізти в душу, показати себе — коли це їй треба було — якнайкраще. А я не вміла. І не любила її. Зате знала, як дозолити їй, і не пропускала нагоди зробити це. Мабуть, тому й за Миколу вийшла. Правда, я не була байдужа до нього, але то інша розмова. Наше одруження стало притчею во язицех: одні казали, що я відбила жениха у сестри, другі — навпаки. А насправді все було і простіше, й складніше. Хлопці, чоловіки ніколи особливо не цікавили мене, чого не можна сказати про Світлану. Їй дуже подобалося, що в неї закохуються, хоч сама вона нікого не любила, окрім себе. Едик Гурний ладен був піти за неї у вогонь і в воду — це влаштовувало її. Микола був потрібен їй, щоб утвердитись у своїй, як вона казала, «творчій самосвідомості»…

— А Назаров?

— Назаров… — жінка запнулася. — Назаров подобався їй. Та річ не тільки в цьому. Він був для неї ніби запасною позицією, на яку завжди можна було відступити, щоб відчути себе в безпеці. Солідний чоловік, міцно стоїть на землі, про таких кажуть, що за ними — як за кам'яною стіною.

— Вона розуміла це?

— Аякже! У неї й тут був свій розрахунок.

— А як сприймав їхні стосунки Микола?

— Вірив тому, що казала Світлана, вона вміла брехати. Але вас, мабуть, цікавить і мій погляд — правда, на інші стосунки?

— Розумію делікатність цього питання.

— Нічого, я не розбалувана делікатностями. Коли я вийшла заміж за Миколу, Світлана, здавалос, трохи втихомирилася. Запевняла мене, що з Миколою у них тільки спільна робота. Я вдавала, ніби вірю. На той час Світлана жила вже в Києві, у неї з'явилися нові інтереси, нові захоплення, і я не дуже переживала, коли, приїжджаючи, вона кокетувала з Миколою. Проте інколи я не могла стримуватись, і тоді спалахувала сварка. Так було й сімнадцятого серпня — слово по слову, і ми полаялись, як ніколи раніше… Я навіть сказала, що вона може більше не приїжджати. Та що про це згадувати…

Жінка встала з лавочки й рушила по алеї. Білякевич теж підвівся, дістав сигарети, дав їй. Узяла, прикурила від його сірника, жадібно затягнулася кілька разів, а тоді зібгала сигарету й викинула геть.

— Гидота! Скільки разів пробувала і — не можу…

Попереду показався фонтан «Купальниця». Надія зупинилася.

— Давайте обійдемо. Це ж Світлана там — купальниця…

Віктор Михайлович не заперечував. Повернули в напівтемну бічну алею. Якусь хвилину йшли мовчки, потім озвався Білякевич.

— А що за конфлікт у вас був наприкінці квітня, коли пропали батькові малюнки? — запитав наче між іншим, звичайним, буденним тоном.

Але для співрозмовниці то було непросте запитання. Досі вона казала в основному правду, певно, розуміючи, що всяка інша позиція може таїти небезпеку для неї. Одначе правдива відповідь на це запитання була так само небезпечна…

— Мені неприємно говорити… — повільно, видно, зважуючи кожне слово, щоб не сказати чогось не так, почала вона. — Я погано розуміюсь у мистецтві, а проте не сумніваюся, що батькові малюнки були чудові. До того ж — пам'ять про батька. Коли папка з малюнками зникла, я зразу подумала, що це діло Світланиних рук. Подзвонила їй у Київ і сказала, щоб повернула, а то, пригрозила, буде великий скандал…

— Що ж сталося з тими малюнками? — скоса поглядаючи на молоду жінку, поцікавився підполковник.

— Я пішла на компроміс: погодилась віддати їх батьковому другові, який колекціонує графіку, — вперше збрехала вона.

— Ви пригрозили Світлані, — не відступав Білякевич. — То справді була реальна загроза?

— Коли б батькові друзі довідалися, що пропали його малюнки, вони б цього так не залишили. А я ні перед чим не спинилася б, щоб вони все узнали. Світлана розуміла це. І ще одне: Микола, як ви, мабуть, знаєте, вважав, що його недооцінюють, що справжні цінителі його творчості — за кордоном. Світлана, познайомившись із зарубіжними ділками, підтримувала ці настрої, навіть розпалювала їх.

— З якою метою?

— Я прочитала один її лист до Миколи і зрозуміла, що вони збиралися на Захід…

— Виходить, і в цьому були спільниками?

— В цьому, може, найбільше, — мить повагавшись, відповіла жінка.

— Навіщо ж тоді Миколі було вбивати Світлану?

Надія зітхнула.

— Микола був безхарактерний, але гарячий, він часто втрачав самовладання. Останнім часом багато пив. З самого початку був закоханий у Світлану. Вона це знала й використовувала, як їй хотілось. Після нашої сварки він побіг до неї в готель. Може, почував себе винним, що не втрутився, не оборонив її. Так, безперечно, думала й Світлана. Уявляю собі, що вона йому наговорила в готелі! Додому повернувся п'яний, лаявся так, що я пішла ночувати до подруги. Назавтра — це було вже дев'ятнадцятого серпня — цілий день не бачила його. Прийшла ввечері, близько десятої, Миколи не було. Вже збиралася лягати спать, коли він заявився — знову п'яний, чогось мокрий і такий жалюгідний, що я перша заговорила — спитала, що сталося. Він заплакав, упав на коліна, благав простити його. Мене це не здивувало — звикла до таких сцен. Потім раптом сказав, що Світлана загинула. Я думала, він сп'яну базікає. Але вранці подзвонили з міліції…