Отже, Саффар мав вільний час і радів з цього. Бо хто ж іще доглядав би Гаміда? Хто прибирав би за ним, хто носив би йому чудодійні амулети, які неодмінно мали допомогти, й не менш чудодійні ліки, які виліковували навіть тоді, коли не допомагали замовляння? Мабуть, ніхто. Чому? А як учить коран? Дужий — дякуй аллахові. Слабкий — воля аллахова. Помер — мир аллахові.

Але останнім часом Саффарові вже кілька разів спадало на думку, що воля аллахова не така вже й безмежна й що воля людини теж чогось та варта. На цю думку Саффара наштовхнула згадка про Ауссу й про кров, що текла на пісок і всотувалася ним.

Саффар спробував розмовляти про це з Гамідом, але йому здавалося, що Гамід не розуміє чи не хоче розуміти його. Гамід вірив у всемогутність волі аллаха. Він був слабий, безсилий і казав, що ця віра допомагає йому. Тоді Саффар зазначив, що коли так, то він, Саффар, може піти, бо з волі аллаха Гамід видужає й сам. Чи, може, помре. Іншаллах!.. Але тільки-но ступив він до дверей, як Гамід гукнув його. Гамід боявся залишатися сам, наодинці з аллахом. Саффар посміхався. Він переріс свого вчителя… Але Гамід був слабий, а Саффар — дужий.

Гамідова хвороба була нечиста, як і все, що походило з води Ходейди. Інший утік би вже з цієї зараженої комірчини, а Саффар залишився. Він любив Гаміда більше, ніж брата, й не гидував прибирати за ним. А Гамід лежав у цій комірчині, біля голої стінки, дивився на небо крізь крихітне віконце, молився аллахові й думав про Саффара.

Це було незбагненне. Гамід, єгиптянин, людина з майже світлою шкірою, керманич двадцятип'ятитонного корабля, не зводив очей з цього голого чорношкірого сомалійця, колишнього норця, майже раба, з шапкою скуйовдженого волосся на голові, з ганчіркою на стегнах і худющими ногами. Він дивився на нього знизу вгору, бо він, Гамід, лежав, а Саффар стояв. Але це ще було не все. Різниця між ними полягала не лише в положенні тіл. Різниця полягала в тому, що Саффар зростав, а Гамід залишався на місці.

Гамід зупинився там, куди дійшов, коли навчився читати й писати. Тоді він здавався собі таким поважним і вченим, що йому й на думку не спадало вчитися далі. Він читав коран і розумів його. На той час і Саффар уже знав коран. Читав на пам'ять уривки з нього, розумів їх, але взаємозв'язки, напрямок і смисл цього вчення були йому незрозумілі. Саффар нагадував дитину, яка белькоче віршик для дорослих, хоч і не знає смислу всіх слів.

Але згодом Саффар рушив уперед, йдучи чимраз швидше… І тепер він був далі, ніж Гамід. Він був неписьменний, але йшов, а Гамід зі своєю письменністю лишився на місці. Ось тепер і настав час, коли Ель-Сейф сам міг би вчити Гаміда, бо дістався туди, куди його колишній вчитель не наважився б і зазирнути.

На третій тиждень Гамідової хвороби Саффар дійшов висновку, що хворому не допомагає жоден з чудодійних амулетів, ніякі замовляння та ліки, а от звичайнісінький рисовий відвар творить справжні чудеса. Тож Саффар викинув амулети й став частувати хворого тим, що освічена людина назвала б «рисовою дієтою». На власні очі бачачи, що Гамід швидко видужує, Саффар майже втратив віру в чудеса, яку всотав колись із молоком матері.

Але цього часу пан Попастратос раптом згадав про свій корабель і червоний та засапаний прибіг у порт. Саффарові довелося залишити Гаміда й вирушити в рейс. І ні він, ні Гамід, ні хто інший не уявляв собі, що саме цей рейс принесе розв'язку, — що надходить хмара, з якої впаде ота конче потрібна волога.

В Массауа дізналися про Саїдову смерть саме того дня, коли його ховали в Джумеле.

Коли пан Попастратос одержав цю чудову звістку, він ляснув пальцями, запалив сигарету й дозволив собі на мить віддатися блаженним мріям. Отже, йому все-таки пощастило. Нагорі сидить цей йолоп Абдаллах, і він іще живий, хоч і напихається кхатом до… до…

До якої міри — пан Попастратос не знав. Але це було байдуже. Головне, що сьогодні пан Попастратос разом із Абдаллахом вирушить на Дахлак по перли. Добре тоді сказав цей старий телепень, Бабелон:

— Щасливої путі! — Bon voyage!

З такими приємними думками пан Попастратос підвівся й повільно, врочисто зійшов нагору. Абдаллах, як завжди, сидів на циновці, схрестивши ноги, і повіки в нього тремтіли. На диво, він був цілком тверезий, але саме розв'язував тремтячими руками новий снопик Йєменського зілля, який принесла йому стара Ріфа. Ріфа все ще стояла в дверях.

Пан Попастратос не звернув на неї ніякісінької уваги.

— Дозволь мені першому поздоровити тебе, — мовив він поважно, вклоняючись у пояс уламкові людини, що сиділа на циновці. — Ти — Володар перлів. Про душу твого батька вже піклується диявол.

Жмуток ель-кхату випав з Абдаллахових рук. Його блискучі, мов зірки, очі, які позападали десь у череп, витріщилися й прикипіли до Попастратосових вуст.

— Твій батько Алі Саїд помер, — проказав пан Попастратос спроквола й виразно, гадаючи, що Абдаллах не зрозумів його.

Але цієї миті Абдаллах зломився.

Інакше цього й не назвеш: суха гілка, на яку було схоже його тіло, зломилася. Навіть чути було, як вона тріснула… А може, то був короткий зойк, що ввірвався, ледь вилетівши з вуст. Тіло повалилося на циновку. Чалма нащадка пророка розв'язалася, і видно було голену довгасту, мов яйце, голову.