— І я пристаю до вас! — раптом вигукнув нахуда Омар, і очі його забігали, як у небіжчика хаджі Шере.

А потім усі танцювали. А Ель-Сейф зійшов на корабель, узяв серін-джеву рушницю й, зламавши її, кинув у море.

— Вона нам не потрібна. Адже по рибі не стріляють! — засміявся він. Його мрія здійснилася. Вихід знайдено: їм бракувало корабля. Тепер корабель є.

— Ми рибалитимемо всі гуртом, як наші предки. А виловлену рибу ділитимемо. Те, що ж зможемо з'їсти, — з'їмо. Те, що не з'їмо, — продамо…

Ловці сміялися, співали й танцювали. І нахуда. І єгиптянин Гамід. Потім Гамід підійшов до Ель-Сейфа.

— Ти мій пан, — сказав він, уклоняючись. Він, єгиптянин! Але Гамід сказав те, що відчував, а відчував він до Ель-Сейфа побожну шану, подібну до тої, що її Саффар відчував колись до Гаміда, який умів читати й писати.

— Ти мій брат! — обняв Гаміда Ель-Сейф.

Потім Шоа почав голосно читати слова молитви, про яку вони сьогодні геть забули. І ловці клякнули й, торкаючись чолом піску, почали славити аллаха й пророка. Молитовних килимків у них не було, але нахуда приніс свій і розстелив його перед Ель-Сейфом.

Так став Саффар капітаном корабля, але не дозволив, щоб його називали нахудою, а тільки Ель-Сейфом. І почали вони своє нове життя святою фатихою, якою в правовірних мусульман починалась і кінчалася кожна добра справа.

Того дня ловці вже не шукали перлів. Вони ловили рибу й пекли її на вогнищі. А тоді співали й танцювали, безмежно задоволені й щасливі.

А потім повкладалися спати, і спали безтурботно, наче діти.

Коли ловці прокинулись, серінджа Бен Абді не було серед них. Зник також і човен, у якому Ель-Сейф приплив разом з Гамідом. Марно шукали вони вірьовку, якою було зв'язано серінджа, аж поки Шоа знайшов її на березі, викинуту прибоєм. Вірьовку було перетято ножем. Ель-Сейф узяв її й зв'язав нею руки нахуді.

Нахуда Омар на якусь мить занімів. Його худе, довгасте обличчя то починало тремтіти, то знов кам'яніло від приголомшення. А потім над палубою розлігся сповнений скорботи зойк:

— То це така та воля, про яку ти говорив, Ель-Сейфе?! То так ти платиш людині, яка скорилася тобі, хоч і стояла незрівнянно вище за тебе на драбині, котру поставив сам аллах?! А надто людині невинній, яка присяглася тобі всіма святими іменами! Тобі, мабуть, потрібні вороги, а не друзі, Ель-Сейфе?

Ель-Сейф нічого не відповів і відійшов від нього.

Але нахуда Омар голосив далі, знов і знов присягаючись ім'ям аллаха, знов і знов згадуючи про волю:

— Оце то воля! Чуєте мене, люди, хіба це воля, коли руки невинного зв'язано за спиною? О, ангеле справжньої волі, з'явись і розітни мечем мої пута, бо я тебе люблю, скоряюся тобі й кличу тебе від щирого серця. О, свободо, прийди й покажись, нехай побачить Ель-Сейф, яка ти є насправді!

Так кричав нахуда Омар своїм пронизливим голосом, закликавши на допомогу собі всю красномовність, на яку був здатний, всі чари корана та інших святих книг, які він знав. А треба сказати, що молодий та гонористий нахуда був людиною освіченою.

— О свободо! — волав він. — Твої шати блакитні, мов небо, в якому ширяють птахи! Твої обійми солодкі й такі легкі, що їх ніхто не відчуває, доки втратить їх. О свободо, твоє обличчя таке жадане, та Ель-Сейфові воно, мабуть, не відоме, бо інакше він не наважився б зганьбити його так!

Кінець кінцем Ель-Сейф підійшов до нахуди й перетяв йому пута. Але ніж все-таки відібрав.

— Дякую тобі, Ель-Сейфе! — вклонився нахуда із сльозами на очах. — Тепер я бачу, що ангел, якого я закликав, навідав тебе.

Але Ель-Сейф одвернувся, нерішуче тримаючи в руці нахудин ніж, а тоді гукнув на весь голос:

— Годі! Вирушаймо, люди!

Ловці нетерпеливо юрмилися навколо нього.

— Куди? — питали вони. — До щасливої землі?

— Так, — кивнув Ель-Сейф.

— А де вона? — не вгавали ловці.

— Ви самі назвете її, — з усмішкою відповів Ель-Сейф. — У нас панує свобода, і кожен з вас володар власної долі.

Ловці розгублено посідали й довго мовчали, порпаючись у своїх спогадах, аж поки якийсь чоловік з племені варсангелі вигукнув високим голосом назву затоки Бейлюль.

— Пливемо туди! — галасував він. — Мій батько примандрував туди з півдня, коли я ще вмів тільки плакати. Але там я навчився слів, грався в піску, там я був дуже щасливий.

— Бейлюль? — підхопився високий сомалієць. — Чи ти здурів?! У місті там сидить саладин і править, наче якийсь поганий султан. Треба плисти на північ, на острів Ханделаї, де жила моя мати, бо батька свого я не знав. Але навіть без нього мені було там хороше. Я збирав черепашки, викинуті морем, і притуляв до вуха, щоб почути їхній спів…