Ну, гаразд. Доводиться. А якщо треба? Що тоді? Чому треба? Хто велить? Навіщо терпіти довкола себе людей нещирих, криводушних, нечесних, підступних, зрадливих, нездарних? Хіба не слід було б спробувати їх переробити, перевиховати, перепрограмувати, висловлюючись по-новітньому, бо тепер усе програмується, як електронні машини, програмуються й люди, але ж не раз і назавжди! Хтось сказав, що заєць, якщо його сікти, навчиться сірники запалювати. А людина? Людину, як мені здається, навчити можна всього. Бо вона ж — цар природи, вона володіє найвищими розумовими здібностями. І Токовий теж володіє, і він справді має розум, хіба що розум хитрий, однобокий, то що ж —так і жити нам із Токовим? Адже зі мною не схотіли жити, коли я запрагнув лежати на дивані, ждучи смерті, чи там загострення хворощів, чи й сам не відаючи чого? Мене штовхали то сюди, то туди, мене всадовили в танк, мене викинули з танка на повнім ходу (бо я не вірю, що то діяли стихійні сили, так належалося мені за мою розгвинченість і належалося від людей). Ага, я молодий? А хіба вже Токовий такий старий? П'ять-сім років різниці. Те саме, що ділить нас із Шляхтичем.

Я не міг вирішити цих проблем попри мою обов'язкову освіту, навіть попри успішні заняття в вечірньому університеті. Зате я міг заатакувати мою сестричку після того, як товариш Токовий, пригвинтивши вентилятор, позбавив нарешті нас своєї милої присутності, простіше кажучи, надів свого сірого, модного піджака з двома боковими шліцами і потюпав униз по сходах «Ділового клубу», минаючи забійників «козла», минаючи виляски кісточок доміно по полірованій поверхні поцинкованих довгих столів, минаючи забіяцько-викличні вигуки «Дупель-пусто!», втікаючи від тих вигуків у забобонному перестраху, бо ніхто не хоче потягнути в житті дупель-пусто, кожен намагається дістати дупель-шість!

— Нащо ти його принаджуєш? — загнав я в кут Зізі.— Свої флірти можеш водити в себе в інституті чи де там, а не тут! Ти знаєш, що таке Токовий?

Вона дивилася на мене з неприхованою глузливістю в очах. Мовляв, а яке тобі діло до мене?

— Ти знаєш, що він одружений?

— То й що?

— І що в нього двоє дітей?

— То й що?

— Двоє хлопчиків!..

— То й що?

Мене трохи спантеличило її вперте «То й що?».

— Як — «То й що?» — закричав я.— Та ти розумієш?..

— А яке твоє діло? — спитала вона, мовби вгадавши, що я про неї подумав.

— Тобто...— я розгубився,— до чого діло?

— А я знаю? — вона знизала плечима.— До хлопчиків чи там до чого. А якби було дві дівчинки? Ти б теж так галасував? Чи ти тільки за хлопчиків? Вважаєш, що виростуть такі, як ти?

— Що ти хочеш сказати? Що я не туди виріс?

— Куди виріс, туди й виріс, а мене міг би й не чіпати.

— Але ж ти заманила Токового вже й додому!

— Ха, заманила... А може, він сам причепився!

— Відчепи!

— А як мені не хочеться?

— Подумай, що про нас теленькатимуть. Не кажу вже про батька і його взаємини з Токовим, але його родина... Взагалі моральний бік справи...

— Моральний бік! — Зізі закрутилася навколо мене з виглядом тигриці, яка приміряється, звідки почати вас з'їдати.— Багато ти розумієшся на моралі. А може, він нещасний!

— Токовий — нещасний!

— А може, в нього дружина — тиранічна особа?

— «А може, а може!» — перекривив я Зіну.— Яке мені діло до його нещастя.

— Ти дбаєш тільки за себе.

— А ти — за весь світ? Вірніше, за його чоловічу половину?

— То й що? Моя справа! І взагалі — не твоє діло! Малий ще!

— На рік молодший за тебе!

— Однаково молокосос! Хоч би й на місяць! Якби навіть ми були близнюки і я народилася на п'ять хвилин перед тобою, то й тоді б ти був молокосос. Що ти розумієш в людях? В мене он є сотні листів од людей. Ти б почитав — побачив...

— Не звик читати чужі листи.

— А я й не дам. Бо ти нічого не розумієш. Але якби прочитав хоч один лист, зрозумів би багато чого. Людську душу, серце.

— Тож-бо ти так колекціонуєш ті серця! Наколюєш їх на шпильки, мов метеликів!

— Не смій!

Ми шепотіли одне одному слова, які за інших обставин викрикували б на весь голос, але тут треба було зберегти таємницю, подбати, щоб не почули рідні; ми все ж щадили маму й тата, ми вже були такі дорослі, що могли вести обрахунки між собою, не втягуючи в суперечки більше нікого. Не знаю, як ця сутичка позначилася на Зізі, що ж до мене, то я сприйняв усе надзвичайно боляче; я прийшов наступного дня на роботу, відкликав Шляхтича вбік і сказав йому:

— В наш табір проникла агентура Токового.

— Агентура? — Шляхтич вдав, ніби приймає всерйоз мої правила гри.

— Агент сидить у лабораторії.

— Хто ж він? Фрусін?

— Зізі! — А що Шляхтич з усміхом дивився на мене, то я швидко додав: — Тобто Зіна, моя сестра.

— Не розумію.

— Моя сестра Зіна — агент Токового. Його довірена особа.

— Він що, кандидат у депутати?

— У депутати? — тепер нічого не розумів я.— В які депутати?

— Довірені особи — це коли когось хочуть обрати в депутати. Тоді, щоб розповідати виборцям...