Тепер ось тут, але не цікавиться батьком, хоч уже настають ті роки, коли треба й питати про кожного свого товариша давніх літ і питати так: чи живий ще? Звісно, міг би втрутитися в задавнену гру між двома впертими чоловіками і я, підійти ось хоч і зараз, поки ще не починалися збори, сказати Олександру Миколайовичу:

— Тут живе друг вашої молодості Матвій Череда, але не хоче з вами зустрічатись.

І все. Крапка. Хай подумає. Хай розшифрує.

А власне, чому не хоче зустрічатися? Хто сказав? Звідки я знаю? Може, то я хотів би перенести свій спосіб думання й оцінки явищ на їхні взаємини, які будувалися колись геть не так, як будуються нині? Може, в мені сидить провінційний комплекс нижчості? Може, я живу в світі малих вимірів, а Олександр Миколайович керувався законами великих чисел, значних дій, важливих завдань, мені ще не доступних? Он — Зірка Героя Соціалістичної Праці. Найвище державне золото, яке даром не дається нікому. А до Зірки — орден Леніна. В батька теж є орден Леніна. Не за вислугу років, як чомусь іноді дають цей найвищий орден, а за війну, за виконання оборонних завдань особливої ваги. Видно, й Олександр Миколайович виконував завдання ще важливіші. Принаймні я хотів би втішити себе хоч цим, я намагався бути об'єктивним до голови комісії, щосили намагався, але поруч з головою сидів директор заводу, «державний підхід», як ми його звали, бо він при кожній нагоді посилається на «державний підхід», і моя пам'ять, яку тепер годі було відірвати від пам'яті батькової, так вони міцно переплелися між собою,— спільна пам'ять Черед настійно підсовувала мені спогад, який стосувався знову ж таки голови комісії і директора.

Знову війна. Урал. Люта зима сорок першого. Вони ставили завод просто під ялинами, в снігу, ще не виведено стін цехів, а техніка вже монтувалася, вже закінчували встановлення блюмінга... Але не вкладалися в строки. І тоді — урядова комісія. І очолює її нинішній голова. Набагато молодший, а суворий так само, як і сьогодні. І теж дві групи людей: комісія з Москви і заводські. Тільки нинішній директор там був головним інженером, другою особою на заводі, а фактично першою, бо саме він привіз з України устаткування евакуйованого заводу.

Головний інженер у нагольному пальтечку і в товстому сукняному картузі з великим козирком — «картуз перших п'ятирічок», тепер у таких ходять чомусь лише грузини.

— Нема ротора,— показує на головний електродвигун блюмінга директор ще не пущеного заводу,— не можемо пустити блюмінг, поки не прибуде ротор. Залізниця ріже нас без ножа. Не можуть знайти ротор. Кажуть: нема.

— Ти евакуював завод з України? — повертається голова комісії до головного інженера.

— Так, я.

— Відправив ротор?

— Відправив.

— А не брешеш?

Головний інженер ображено мовчить.

— Де ж ротор! — кричить голова комісії.— Куди ти його запроторив?

— Не знаю. Десь їде... Я ж не відповідаю за роботу залізниці...

— Який же ти головний інженер, коли не знаєш, де ротор!— зі злістю говорить голова комісії і одним ривком, вхопивши за козирок картуза, натягує його головному інженерові на обличчя.— 3 закритими очима повинен знати! За платформою мав бігти з України аж сюди!

Члени комісії сміються, заводські похмуро мовчать. І тоді з-під картуза головний інженер вибурмочує шестизначне число:

— Сто вісімнадцять чотириста шістдесят сім.

— Що за цифір? — грізно питає голова комісії.

— Номер платформи, на яку я вантажив ротор,— так само з-під картуза відповідає головний інженер.

— І що, пам'ятаєш номер?

— Випадково запам'ятав. Ще подумав: такий вантаж, а раптом щось...

— Ач який вундеркінд! Перевіримо! Всі залізниці перетрусимо. І якщо збрехав...

А потім, коли вже комісія пішла,— схвильовані обличчя заводських працівників, обурені голоси:

— Ти не повинен цього так облишити!

— Скаржитись!

— Примусити його вибачитись!

— До самого Сталіна дійди!

— До всього треба мати державний підхід,— зітхає головний інженер.

Мабуть, і тепер директор повторює ці слова, нахиляючись до секретаря парткому Василенка, дуже молодого в порівнянні з головою комісії чи директором заводу й дуже вродливого чоловіка. Василенко мовби й не пасував до цих двох — старих, заслужених, вдоволених досягнутим становищем, позбавлених здорових заздрощів і гарячих прагнень, як безсмертні боги. Василенко, скільки ми його всі знали, ще інженером весь час виборював справедливість, домагався порядності й чесності на противагу бездушним політекономічним виробничим стосункам; він належав до тих, хто хотів би олюднити в найкращому розумінні цього слова все довкола; ми знали це, любили Василенка, хоч не кожному навіть доводилося мати з ним безпосередньо справу, існував кожен часто незалежно. Та хіба для любові, для поваги неодмінно потрібна залежність? Василенко був молодий. Голова комісії й директор могли б виставити проти молодості Василенкової свій трудовий стаж, який у них вже, мабуть, досягав до століття. Що ж, наш молодий секретар парткому не міг похвалитися таким стажем. Але в нього сорок років тому куркулі вбили батька. Куди залічити цей стаж? А двадцять п'ять років тому загинув на фронті його старший брат. А потім, уже по війні, загинув ще один брат, льотчик-випробувач. Мала мати трох синів — зостався один. А батько й брати полишили йому в спадок свої загибелі. То чи треба мірятися, мовляв, у мене сорок років, а в тебе чотири? Може, ліпше думати про те, що робиш сьогодні, чим виправдуєш своє перебування на землі, як доводиш свою цінність, як підтверджуєш це щодень, щогодини?

Мені в секретареві парткому відкрита була ще одна сторона. Між нами існувала близькість, про яку Василенко знов-таки нічого не відав. Справа в тому, що нашою вчителькою літератури у восьмому класі була Василенкова дружина Аріадна Григорівна. Тоді для нас Василенко не існував зовсім, ми навіть не могли уявити, щоб у такої жінки, як Аріадна Григорівна, взагалі міг бути чоловік,— такою недосяжною здавалася вона всім нам у своїй красі, у своїй дивній тактовності, стриманості, культурності. Вона подобалася однаково і хлопцям, і дівчатам, ми полюбили її з першого уроку, але Євген випередив нас усіх: він просто взяв і закохався в Аріадну Григорівну. Він те й робив, що закохувався і завжди встигав випередити всіх у цьому. Закохувався ж досить відверто, я б сказав, навіть нахабно, бо щоразу умудрявся освідчитися в коханні. З учителькою він зробив це просто артистично. Ми писали твір на уроці літератури, тему запропонувала Аріадна Григорівна, тема була проста, житейська, всі рипіли перами, здавали підписані аркушики з каракулями; в класі тоді якраз були всі — тридцять два чоловіки. Аріадна Григорівна зібрала твори, пообіцяла принести наступного разу; справді, принесла, але сказала, що чомусь виявилося творів не тридцять два, а тридцять три, один не підписаний, тобто анонімний і зайвий, кричущо зайвий.

— Може, автор назве себе? — спитала вчителька.

Добровольця не знайшлося.

— Прочитати твір! Прочитати! — закричали ми.

Аріадна Григорівна трохи наче знітилася. Навіть почервоніла ніби. Ми зрозуміли, що їй ніяково за анонімника.

— Прочитати! — заревли ми в одну горлянку.— Розкрити!

Так ніби ми з самого змісту могли вгадати, хто написав. Простіше було б подивитися на почерк.

— Я не переконана, що треба читати,— сказала вчителька.— Автор, якщо він не хоче казати при всіх, може підійти до мене на перерві.