— Щось не чув, щоб якась армія виграла війну завдяки гарним мундирам,— прискалив око Яковенко: йому вже набридла дипломатія.

— Ну, так,— не слухаючи його, правив своєї Стіліанос,— ви постраждали від війни... Взагалі ваша країна... ми вам співчуваємо...

Яковенко надпив ще трохи з бокала. Він дивився на Стіліаноса згори вниз, і виходило, що дивиться крізь бокал. Грек мовби плавав у акваріумі з червоною водою. Знеформлене, бридке, вирлооке, баблялося десь під червоною водою, жирно виплямкувало товстими, скривленими губами. Яке його діло? Чого лізе в наші справи? Чого хоче зазирнути в душу? В свої справи дозволяю втручатися лише тим, кому вірю і кого сам попрошу. І близько до себе підпускаю лише кого сам захочу. Тільки звірів у клітці може розглядати зблизька хто завгодно. Але на те ж вони й звірі, а ми люди і повинні мати власну гордість та гідність.

Дивитися на розпластане в «акваріумі» тіло набридло. Яковенко поставив бокал на стіл, сів, розстебнув верхній ґудзик на комірі гімнастерки, зручніше прилаштував між коліньми автомат, сказав уже зовсім сердито:

— Не треба нам співчуття. Ці часи давно минули. Тепер співчуваємо ми. Ви цього не помітили?

— Ну, я не політик.— Стіліанос важко пересунувся в фотелі, помахав перед обличчям рукою.— Ми з вами просто двоє людей, навколо вода... Люди і вода... Нема нічого... Політики теж нема... не може бути... Навіщо політика там, де тільки двоє людей і вода...

— Але ми — різні люди,— нагадав Яковенко.

— Море... воно інтегрує... об'єднує... ми могли б знайти багато спільного... Війна, скажімо... Я міг би розповісти... Моє життя... співчуття? Справді... Якщо ви не заперечуєте...

— Та ні,— вже лагідніше озвався Яковенко, дивуючись зміні, що зненацька зайшла в поведінці старпома. Не знав, чого ще можна ждати від цього дивного чоловіка, міг би просто підвестися й піти, але ним уже заволоділа впертість і затятість. Хотілося суперечки, гострої, нещадної, кортіло побити Стіліаноса своїми доказами, бити його по м'ясистих щоках: бац-бац!

А той зовсім розплився від жари і від спогадів, вибулькочував жирні, розокремлені слова, намагався стулити їх у таку-сяку історію, хотів будь-що розжалобити Яковенка, мабуть, добре відаючи, чим найвлучніше вражати людей, що не мали дитинства, і як добре мати потім справу з серцями, розм'якшеними жалісливим співчуттям.

Греки звикли до великих історичних переживань. Трагедії, трагедії... Можна було подумати, що день 27 квітня 1941 року вони спорядили навмисне з традиційного замилування до трагедії. В той день до Афін вступили війська Гітлера. Йшли з півночі, проходили повз Акрополь, вступали в Афіни без жодного спротиву, без жодного пострілу навстріч. Може, зчорніло сонце і голубе грецьке небо зникло, як звинутий лист? Аби ж то! Все лишалося без змін, вічний Акрополь високо білів у голубому небі (білий кам'яний парус у небесному океані вічності, як сказали б оті дурні поети!), а по вулицях Афін вицокували ковані німецькі чоботи.

Малий Стіліанос дивився і робив висновки.

(Сталося несподіване. «Омірос», мовби наштовхнувшись на невидиму перепону, став. Дивне враження, коли посеред моря зненацька зупиняється судно, а ти сидиш десь у глибині судна і вже звик до тихого, заспокійливого руху, вже не уявляєш себе поза рухом, аж раптом тебе висмикують з призвичаєння і вкидають у безрух, неприємний, як самотність.

Яковенко стурбовано підвівся. І знову відчув, як судно тихо побрело по морю. Може, здалося? Стіліанос недбало лежав у фотелі, розкидавши товсті волосаті ноги, руки йому звисали, мов ласти в морської черепахи. Двигтіли в глибині судна машини. Дзенькало-бренькало скло в барі. «Омірос» чалапав собі далі. Здалося!

Яковенко сів, витер обличчя. Така спека. Витворяє з людини що хоче. Знов надпив з бокала).

Ну, так от. Малий Стіліанос дивився і робив собі висновки. Може, замалий ще був для того, але ж що! Життя жорстоке. Примушувало. Їхня халупа, певно, дісталася його предкам ще від стародавніх греків. Тільки тоді в ній, мабуть, жили раби, а тепер — вільні греки. Злиденна дільниця Афін під узгір'ям героя війни за незалежність Караїскакіса. Дорослі тицяли туди пальцями й поважно бурмотіли: «Караїскакіс — герой!» Якщо часто таке слухаєш — воно набридає. У малого Стіліаноса вже давно в мозку ворушилися несформовані підозри щодо всіх дорослих. Коли ж, стоячи в товаристві своїх трьох сестричок і двох братів, так само мальовниче обідраних, худих і бистрооких, як сам, побачив, як уповзають до Афін довгі зелені гадини чужинських колон, він, нарешті, збагнув значення настирливих тицянь пальцями в бік історичного узгір'я і нагадувань про те, що Караїскакіс — герой. То й що? А що має від цього він, малий Стіліанос? У школі наука починалася з байки про ще одного героя — спартанського царя Леоніда. Зі жменькою воїнів став він у Термопільському проході й не пускав до Греції персидське військо. Щоправда, перси все-таки вбили царя Леоніда та його воїнів і проникли до Греції. Однак... Ну, що однак?.. Легко зробити властивий висновок. Люди — боягузи...

(Знов стало судно посеред моря. Яковенко схопився і побіг до дверей. Стіліанос навіть не ворухнувся. Розповзався в посміхові від вуха до вуха. Яковенко штовхнув двері. Побачив короткий тупик залізного коридора, круті сходи трапа. Бігти на палубу? Там щось діється незрозуміле й тривожне, поки він тут слухає варнякання цього типа.

Позаду засміявся Стіліанос. Голосно й розкотисто. Яковенко озирнувся. І... відчув, що судно знов рухається... А може, й не зупинялося? Галюцинації? Наколотив йому той тип. Сангрія, винахід медитеранців! Яковенко неохоче повернувся до салону, взяв бокал, непомітно понюхав. Хіба розбереш? Дивився на Стіліаноса знов крізь бокал, не квапився сідати...).

Ну, люди — боягузи. Вигадують героїв для піднесення власного духу. Леонід і Караїскакіс на цілих три тисячі років історії! А хто заважав кожному з вас стати Леонідом і Караїскакісом? Хто заважав батькові Стіліаноса, ледареві, п'яниці, гультяєві, голодранцеві, який тільки й зумів, що наплодити шестеро дрібних голодних дітей, стати героєм? І всім іншим? Не могли ними стати, бо всі — боягузи. І через те — жодного пострілу проти гітлерівців. Ті собі спокійно вмаршировують до Афін. Розхристані, з засуканими рукавами, і білий пил грецьких доріг на їхніх дебелих чоботях, і виграють їхні оркестри. Чи не ганьба? Кажуть, король Георг утік на Кріт, лишивши Афіни напризволяще.