«Ну,— Віра знов почервоніла,— а людину ж собі вибираєш... одну... дівчину, наприклад... чи хлопця...»

«Якщо поет — дівчина, то зветься поетеса»,— Яковенко засміявся, вганяючи Віру ще в більший сором.

«Ну, ви не так мене зрозуміли... Я не так про поета, як... Ну, книжка... Яку книжку ви взяли б у космос?»

«Тільки одну!»

«Ну, одну, одну! Таку умову ставлять в газетах, коли розписують анкети для польотів у космос... Там же треба багато дечого брати, корабель малий... Отже, для книжок місця не залишається...»

«Я б знайшов у найменшому космічному кораблі місце для цілої бібліотеки».

«Ви жартуєте?»

«Серйозно».

«Що ж то за місце?»

«Голова. Летиш, а в голові в тебе — прочитані книжки. Цілі бібліотеки! Щоправда, для цього книжки треба читати. Чомусь мені здається, що коли хтось ото відповідає на анкети, що взяв би з собою в космос «Як гартувалася сталь» або «Анну Кареніну», то, мабуть, він просто не прочитав ще й досі цих книжок, а від людей чув, що знати їх треба. От він і наміряється брати їх у космос, сподіваючись на дозвілля».

«Ну, це не так. Кожен хоче взяти свою улюблену книжку».

«Нащо ж її брати, якщо ти читав? Читати вдруге, втретє? Так читають тільки біблію. Чи, може, читати й конспектувати? Безглуздо. Життя таке коротке, що хочеться всього. Жалко протовктися над одною книжкою...»

«А ви ж самі кажете, що є книжки, яких, не збагнеш відразу».

«І люди є такі».

«Я не люблю таких людей».

«А я люблю».

«Я відразу помітила. У нас з вами дуже мало спільного».

«Може, це й добре».

«Ви занадто гордий».

«Та ні, вам просто здається, Віро».

«За вами, видно, дівчата вервечками бігають...»

«Уявіть собі: жодної нема».

«Так я вам і повірю!»

«Ваше ім'я зобов'язує до цього».

«А, що там ім'я! Нічого не вибрали сьогодні?»

«Нічого».

«Прийдете на тому тижні?»

«Прийду».

Іноді він не приходив, бо припадало йому супроводжувати якого-небудь «іноземця», як оце нині. Віра зустрічала його докірливим поглядом, але не казала нічого, не дорікала. Гарна дівчина. Коли він приходив з книгарні, Лясков по-котячому мружився, підсвистував, казав:

«Щось у тебе очі наче маргарином помазані! Не інакше, взяв на абордаж діваху! Ну ж куркуль! Хоч би раз познайомив!»

«Куди мені,— сміявся Яковенко,— ти на жіночому острові он був, а я...»

...За спиною притаєно перекликалися тугі дротяні звої: «ш-ш-ц-ц-ш-ш-ц-ц». Хвилі з сухим металічним шерехом ударялися в стомлене тіло старого «Оміроса», всі частини судна, здавалося, розтанцьовуються більше й більше, корма танцювала сама по собі, ніс сам по собі, а вже про борти й казати нічого: те стрибало догори, а те завалювалося вниз, палуба перехняблювалася так, що ось-ось усе з неї мало зсунутися в море. Яковенко заплющив очі, щоб не бачити п'яного заточування судна, намагався згадувати про заставу, відбігав думками далі й далі, і йому мовби трохи полегшало.

«Піду до Юрчика»,— вирішив, коли відпустило, і повільно пробрався на ніс, виписуючи кренделі ногами і витворяючи карколомні вихиляси й вигибаси всім тілом. Ах, якби мав перед очима хоч одну нерухомість посеред цього звированого світу!

Знов йому стало погано. Яковенко звісився на фальшборт, жадібно хапав ротом повітря. Перестаєш у такі хвилини бути людиною. Просто фізіологічна одиниця з порушеними функціями. Екземпляр для опису в біологічній брошурі з серії, що її випускає товариство «Знання». Пересторога для ніжних натур. Морською хворобою страждають не лише на морі. Ви можете дістати нападу цієї хвороби навіть у трамваї або тролейбусі. І в швидкісному ліфті висотного будинку... Тьфу! Він не знав ні тролейбусів, ні швидкісних ліфтів... На Дніпрі переносив хіба ж такі буруни! Або поганяв коняку в крупорушці. Підтюпцем по колу цілісінький день! Крутишся, крутишся, крутишся... І нічого... А скільки було замісів на хати після війни. Місили всі: старі й малі. І він витанцьовував разом з тітками й дядьками, насилу вириваючи ноги з глизявого замісу, намагався не відставати, ходив по колу з ранку до вечора, по колу, по колу, по колу, аж макітрилося в голові,— але ж тримайся! І просто з глини попав у камінь. Запах нагрітого каменю й море. Вітри з степу й моря, нестримні темпераменти... Вітряність, завітреність... Здавалося йому, що й сам уже прилучився до смаглявого племені людей, які легко й весело живуть між землею і морем, приходив з завдання веселий і розсміяний, хвалився перед Лясковим: «А мене море теж не бере!» І от — узяло. Та ще як! І все через те, що попав на це старе розхитане корито.

...Він стояв у черзі за пивом. Щойно привезена бочка, ще з слідами підвальної вологи на клепках і днищі, ще вся холодна, така дивно холодна серед розпеченості серпневого дня. Продавщиця, з брезклим обличчям, уміло підставляла гранчасті скляні кухлі під кран, помахувала важелем насоса. Насос попискував: «Пі-пі». Пиво з глухим шумом падало в кухоль, виповнювало скляну посудину ніздрюватою піною, бурштиново вигравало внизу, піднімалося вище, вище, стискуючи піну, і та не витримувала стискування, її тонкі прозорі оболонки рвалися, тихо потріскуючи. Звук спраги.

Яковенко вхопив свій кухоль, перш ніж продавщиця встигла закрутити кран. По самі очі занурився в тріскотняву піни. Звук спраги. Жадібно пробирав губами піну, ждав першого ковтка отої бурштинової вабливої рідини...

Ззаду простяглася рука і взяла кухоль з пивом, яке вправна продавщиця вже встигла налити знову. Рука була в гімнастерці. Яковенко нарешті всьорбнув у себе перший ковток пива, холодне покотилося йому по всьому тілу, відразу веселіше позирнув на світ, скосив очі назад... і весь похолов. З кухлем пива стояв коло нього начальник їхньої застави майор Гомонюк. Продавщиця тим часом висипала на папірець купку червоних креветок, спершу для Яковенка, потім для майора. Майор відразу потягнувся до креветок, а Яковенко стояв ні живий ні мертвий, не міг відірвати кухля од губів, якби міг, то весь би сховався за тим кухлем, а то й присів за бочкою. Згадалися слова старшини Кайнарова: «І пиво — теж алкогольний напій!»