Виплакавшись і витерши очі, вона жалісливо дивилась на мене і винувато всміхалась.

— Я так хочу тебе навічно, до самої смерті.

— Ти прекрасна, — погладив я їй косу. — Але… трішки нестримна.

— Так.

— Ти любиш мене?

…Вночі загримали в двері. Марійка затермосила мене за плече.

— Ой, я передчувала, що сьогодні прийдуть. Вони тебе заберуть?

Я став одягатися.

— Прокопе, мій Прокопе, — тихо квилила Марійка, білою тінню бігаючи по кімнаті.

Двері розліталися від гримоту.

— Відчини, Марійко.

— Не піду, нехай вломлюються.

— Гірше буде.

— Сховайся.

Я обвів кімнату поглядом: ні, марна справа. Зиркнув на вікно. Відхилив раму, потім раму подвійного вікна. Надворі було темно. Я переліз через підвіконня, вчепившись руками за карниз, повис над вулицею.

— Швидко зачини вікна і впускай, — пробелькотів я, задихаючись.

Я чув гримотіння в кімнаті. Вони щось пересували, обстукували підлогу і стіни. Мене покидали сили. Я закусив зуби і думав про одне: падати — то вниз головою. Щоб не мучитись.

Нарешті вікно тихо проскрипіло. Я не міг піднятися на руках. Якби не Марійка, я б не вибрався назад. До ранку з моїх рук виходила дрож. Марійка гладила їх, журно повторюючи:

— Вони більше не прийдуть. Вони тепер довго не будуть навідуватися. Наш будинок перевіряли ще минулого року. Може, й тепер не вривалися б, якби не почували страху, солдатів нема ж у місті.

Потім вона говорила:

— Ми зв'яжемо з мотузків драбину, щоб тобі легше було триматися. Вони ніколи не здогадаються, де ти ховаєшся.

— Ти знаєш, що випадок має звичай допомагати один раз?

— Тебе береже моя доля.

Я усміхнувся.

— Смієшся! — Вона й собі затряслась від приступу сміху. — Який же ти в мене…

— Не гірший, ніж ти в мене.

— Віднині я буду чемна. Віриш?

— Дав би бог.

— Ми через погане життя дуріємо.

— Я сьогодні це саме думав. Можеш дещо опускати, ми вийшли на одну стежку. Вона знову пирснула і міцно пригорнула мене.

— Смієшся? — запитав я. — Що нас довело до цього аж ніби вигаданого життя?

— Вигаданого? Ні, Прокопе. Це нас так. вигадано визволили. Врятували. Принесли цивілізацію.

— Завтра ми нікуди не виходимо з дому. Проспимо весь день.

— А який ти вдень? Ти не перестанеш мене любити?

— Завтра скажу.

— Ти мене навчиш боятися. Я вже боюся, що надокучу тобі за день. Але я буду старатися. Я наведу в кімнаті порядок, принесу квіток. Знайду тобі гарних книжок.

— Ми пролежимо на канапі.

Вона на мить замислилась, і іскорки в її очах погасли.

— Буде так, як ти захочеш.

Тепер я трохи позаздрив вертепові коханок і коханців цього нікчемного світу, бо вони вміли підвищуватися над світом, владарюючи в стихії кохання. Якщо світ — гидота, то ці люди мають можливість бути велетами. Але я не міг увійти в роль. Ця оселя була для мене просоленим наметом під чахлою вербою, де невільник чекає звільнення. Мене не перестає мучити, що всі ми багато балакаємо про волю, але неспроможні що-небудь зробити. Колись так чесали язики в анекдотах про Франца-Иосифа, як нині в мареннях про Галичину. Я теж час від часу не витримую, і мені гидко після кожного похмілля. Бридко і тужно. Так тужно, мабуть, буває тоді, коли оглядаєшся на рідну хату і не пригадуєш нікого з рідних, хто заслуговує твого «до побачення».

Раненько Марійка подалась на ярмарок, а я вирішив провідати комуну. Вони походжали по льоху розстроєні й смалили цигарки. Мене минали поглядами, ніби я пошив їх у дурні.

— Щез Живецький, — нарешті сказав Павлюк, побачивши, що я ні в сих ні в тих стою біля одвірка.

Я остовпів. Кривов'яз подивився на мене запалими очима, і в його погляді я побачив приязнь до себе. Професор не міг не знати, що я причетний до Вікторової хвороби. Мабуть, він гадав, що мене мучать докори сумління і я тому не тримаюся притулку, а тепер зрадів, що з мого серця спав камінь.

— Забрав продукти, Павлову блузу, в додачу повитрясав кишені,- сказав Микола.

— Цього дивака можуть схопити патрулі.

— Навряд, — мовив Кривов'яз. — Крім головного вокзалу, він ніде не зупиниться.

Грушевич не прийняв припущення.

— Викаже гадина, — прохрипів він. — Тут небезпечно залишатися.

— Він чкурнув додому, — наполягав Кривов'яз.

Грушевич нервово посміхнувся:

— Ми таки дочекаємося.

— А що ви пропонуєте? — запитав Кривов'яз.

— У Львові до біса порожніх льохів. У мене є на прикметі одне приміщення недалеко від Гетьманських валів. — Грушевич обвів нас переможним поглядом, ніби йшлося про врятування усього міста.