У льоху хтось був перед моїм приходом. Надворі було досить холодно, а тут і поготів. Я побачив на столі яєчну шкарлупу і шматок свіжого справжнього хліба. Видко, тут побував хтось з нашої комуни, але не залишився ночувати через стужу: Я накинув зсередини на двері залізну штабу, постелив на столі куртку, склавши під голову рукав на рукав, зняв блузу і сорочку — мене біда навчила: я з головою накривався сорочкою, накинувши зверху блузу, і зігрівався власним диханням, бо сорочка набирала вільгості й не пропускала тепла. Задекувавшись, я почав частіше дихати. Дрож в тілі швидко вгамувалась. Тепер можна було півгодини помріяти. Голоду я не відчував, але вирішив думати про їжу. Я згадав, як одного разу приніс з поля четверо сіреньких з крапочками яєць і кілька цибулин. Того дня я приголомшив хлопців. Вибивши яйця в миску, я накришив цибулі і добре посолив. Ми вмочували хліб у цю мішанину. Ніхто з нас не знав досі таких розкошів.

Я вмію готувати інші присмаки: хлібець з кормових гарбузів, маківники з грису, суп з лопухів. Коли я падаю з ніг від зморення, голова моя працює. Стану над жмутом бурячиння, і до мене приходять десятки ідей, як це бурячиння зробити не тільки їстівним, але й приємним на смак.

Я ще подумав: «От якби прокинутися в Кратовій Канаді двохтисячного року!» [35] Але на цьому не закінчилося. До мене навідалися Ванда з Віктором Живецьким. В одній приказці говориться: гість — невільник, де посадять, там і сиди. Проте мої нічні відвідувачі почали танцювати. Я ввічливо попросив їх дати мені споюй. Вони не вгомонялися. Тоді я їм продекламував:

Слова ці дуже збентежили Ванду. Вона схопила Віктора за руку, вони стали маленькими дітьми і чимдуж пустилися втіками. Я з вдячністю згадав мудрих професорів, які навчили нас цих заклинань. Дарма що їх важко розтлумачити. Очевидно, заклинання такими й повинні бути. «Всякоє іздиханіє хвалить господа бога». Дотям, до чого воно. Зате яка магічна сила! Скажеш ці слова блудній душі, і вона не тільки дасть тобі дорогу, а й знайде стежку до місця спокутування гріхів. Це могутнє заклинання я перейняв у Левадихи.

Спав неспокійно. Сорочка з плечей сповзла, я так передриготів, ніяк не міг зігрітися. На які хитрощі лише не пускався: пробував уявити, що зліз щойно з теплої селянської печі, що надворі жнивна спека, що п'ю гарячу каву, — дідька лисого, не відігрівався. Сонечко золотило червінь, листопадових тополь, на тротуарах енергійно вибивали каблуками дроб бліді зі сну панянки, гуркотіли вози, навіть уперше після війни продзвонив вулицею трамвайний вагон, — а мене ніщо не зворушувало і не тішило.

Мені мало було підвальних нічниць, то доправив Опольчик. Він чергував на пропускному пункті. Я привітався. Опольчик глянув поверх мене і відвернувся. Образився на мене. Але чого? Може, не треба було йти від нього? У мене після цього був такий настрій, що якби плебей, рятуючи доньку від патрицієвих рук, зарізав її на міській площі, я перший закликав би народ до бунту. Тоді Аппій Клавдій повісився б у тюрмі, і влада перейшла б до народу. [37]

Я працював «без ентузіазму». Колоди на дрова колов надвоє-натроє, подвір'я підмів абияк, а картоплі настругав «з очима». Адам всіляко намагався розвеселити мене, та для цього він був прісною натурою, а я, з свого боку, не заохочував його. Мені здавалося, що хоч тут я можу бути господарем. Усім зась до мене! Зась, панове! Стребивши шмат вареної яловичини з картоплею, я наладував торбу хлібом і з демонстративно піднятою головою пройшов через пропускний пункт. Куточком ока я бачив, що Опольчик стежить за мною. Я вже був на вулиці, коли він покликав мене.

— Пане Повсюдо, не збагну, що з вами сталося.

— Третій день не перестає боліти голова, — збрехав я,

— Ходімте, в мене є порошки.

— Пробував.

— Це недобре, мене так само зчаста похоплює,- заквоктав бравий капітан.

— Ви читали Хельтмана, [38] пане Опольчик?

Він заперечливо покрутив головою.

— Цікаво пише, чортяка, — сказав я. — Я вам його дістану, коли хочете.

— Буду вдячний.

— Він вважав, що польське відродження повинно завершитися соціальною революцією. «Я вб'ю тебе тим, що ти мусиш знати, але не знаєш». Я вивчаю польську історію. Послухай лишень. «Хто ви такий?» — «Людина». — «Що таке людина?» — «Особа, призначена для суспільства і для волі». — «Що таке суспільство?» — «Союз, який вводить між людьми таку рівність, котра при однакових умовах гарантує всім користування рівними правами…» — «Що таке воля?» — «Можливість, що дозволяє користуватися своїми природними правами і розвивати свої здібності». Правда ж, чудово? Це з короткого політичного катехізису Яновського. [39] Він писав, що не вся шляхта погана, але що зло полягає в її суті, в шляхетській системі. І знаєте, пане Опольчик, дуже прикро, що ці катехізиси, можна знайти всюди, тільки не в нас.

— Телефон, — сказав Опольчик. — Вибачте, порозмовляємо іншим разом.

Він пішов на прохідну, а я почав себе картати. Не так це робиться. Подібні розмови треба починати за чаркою. Перш ніж переконувати противника, треба спіймати його на слові.

Наступного ранку я не встиг ударити сокирою по поліні, як прибіг солдат і передав, щоб я негайно зайшов до полковника Родзісада.

— Мені робітники більше не потрібні,- коротко сказав Родзісад.

Я стояв біля дверей, переминаючись з ноги на ногу. Гроші, які ви виплатили наперед, повернути? — запитав я.

— Ні. Можете йти.

На вулиці я на всі боки розглянувся і побачив метрів за тридцять стрункого, зодягненого в брезентовий плащ чоловіка. Я поволі рушив до міста, цей тип пішов слідом: мене передали під опіку таємної поліції. Підлий хрін цей Опольчик, потомок «професіональних революціонерів». Одначе від того, що я волік на плечах агента, я відчував шалену, дику радість. Досі я був людиною поза суспільством, тепер зв'язаний з ним міцніше, ніж можна було сподіватися. Це в Арістотеля сказано: «Людина поза суспільством або тварина, або бог». Я, правда, не міг стати ні тим, ні іншим, бо як-не-як жив на 2260 років пізніше і моя «антелехія» [40] утворилася з пари, яку видихували мій батько і моя мати, які були «представниками високорозвиненої цивілізації». Дорога назад мені заказана, а богом я не стану через гомеостаз. Все ж таки приємно відчувати, що ти є «об'єктом уваги», сяким-таким членом суспільства.