Я спав некріпко, чув, як возиться біля плити господар, як підбадьорює себе перваком з пляшки без шийки.

Всю ніч горів, чадячи, каганець. Господиня час від часу мотлихалася на своєму троні, а перед досвітком злізла, налила собі самогонки (старий куняв) і видряпалась назад, показавши довгі, тонкі й білі як сніг ноги. Натягаючи рядно, вона подивилась у мій бік недобрим ворожим поглядом.

— Як ваше прізвище? — запитав я вранці господаря. Молодиця вже тарабанила в сінях коновками.

— Окільнюк. Сильвестр Окільнюк…

«Той, що б'є мертвих», ще хропів у кожухах на ослоні. Я взувся у теплі підсохлі чоботи, вмився надворі терпким снігом, витер рукавом лице. Молодиця була не в гуморі й не відповіла на привітання. У хаті я сказав старому:

— Пане Окільнюк, ви не маєте бажання піти зі мною по зайців? Я розіклав у лісі сильця.

Старий зиркнув на двері, якусь хвилину думав, прислухаючись до гримоту, і заперечливо покрутив головою.

У лісі я готовий був умерти, побачивши на краю галявини розшматованого вепром зайця. Та доля не скривдила мене. Між стовбурами на гіллячках, як хлоп'ята, висіли великі вухані. Я переставив сильця і перекинув через плечі здобич. Крім мене, з хатини ще ніхто не виходив. Окільнюк спав на печі. Молодиця через лійку наповнювала пляшки, складала до кошика, кудись збираючись. Побачивши, як я розбагатів, вона кинула на мене заздрісними очима.

— Шкода, — сказав я. — Шкурки мені ні до чого, а зайці замерзли, хіба що прийдеться почекати, або лишити їх вам.

Вона вперше усміхнулася. В її роті не вистачало одного переднього зуба.

— Покладіть, нехай відтануть.

— Незручно, я вже у вас забарився.

— А шкурки гарні. От справили б Семенові комір.

— Мабуть, я ще не піду.

— Та й правда… — Вона чогось зашарілась. — Я несу це зілля на польську колонію, — махнула вона кошиком, — Виміняю муки, може, печеного хліба.

Куточки її губ неприступне зігнулися на кашель чоловіка, ти через мить їх знову відпустило, і вона, як учора, повела на мене наполоханими і воднораз колючими очима.

Мимо віконця вітер зацідив сніговою порошею, в хаті посутеніло. Молодиця нахилилась до шибки, мовчки постояла, тоді поспіхом накрила хусткою кошика і, нічого не кажучи, вийшла з хати Голосно луснули сінешні двері. Окільнюк засопів і повернувся на другий бік. Видобувшись з кожухів, сів на ослоні і почав протирати очі «той, що б'є мертвих». Угледівши мене, він зіперся на лікоть і замислився.

— А-а… Це ти! — мовив він.

— Впізнаєш?

— Вас тут небагато приходило вмирати. Тобі пощастило. А двох, — він розглянувся по хаті і провадив тихіше: — Двох мій старий закопав у лісі. — Чомусь посміхнувшись, він поманив мене пальцем до себе: — Тиждень спокою не було. Лупцювалися, аж гай шумів. Не могли поділитися ганчірками з мерців.

Він рвучко схопився з гнізда і почав натягати штанці.

— А я зайців наловив, — повідомив я.

Малий поклав босу ногу на зайця, наморщив, як дорослий, чоло.

— Мої не здогадаються, — сказав він, очевидно, про батьків. — Мені однаково, нехай побігають. А ти добре, що прийшов. Мене сумління мучило: думав, розгризли дикі свині. Живий, то добре, що живий. Самогонки тобі давали?

— Давали, — відказав я.

— Для колонії гонять. Колонія їм дає солод, а вони їй — самогонку. Так і перебиваємося.

Дитинства цей хлопчик не знав і не знатиме. Він засвоїв мову своїх прикрих, недовірливих, звіркуватих батьків і, не знаходячи більш нічого цікавого, змалку незлюбив їх.

— Пошукай ножа, — попросив я.

— Візьми, ось на комині..Будеш знімати шкурки?

— Ти мені допоможеш?

— Та ні, не люблю крові.

–  І я, брате, не люблю, — сказав я.

На світі дуже багато людей вивчало родовід сімей. Один накопичує, другий розкошує, третій усе добро спускає з рук — це тема багатьох епопей. Ось і тут: батьки розмовляють, вкладаючі в слова ненависть, по суті, обмінюються плювками, а ця доросла в мові дитина користується тими самими словами інакше, наповнює їх цілком відмінними почуттями.

— Гаразд, — додав я. — Впораюсь сам.

— Звичайно, я б у таких дрібницях не шукав помічника.

— Ти підріс з осені,- усміхнувся я.

— А ти купив добрі чоботи. — Він з тугою в очах обійшов навколо мене.

— Я і тоді буй у цих чоботах. Ти, брате, де додивився.

Він знизав плечима, виліз на лаву і почав хукати на замерзле вікно. З лави звисали, подригуючи, його босі ноженята.

— Обв'яжуся лахами і піду надвір, — ніби вголос розмірковуючи, сказав хлопчик. — Сидиш у хаті, сидиш… Ми з старим, як арештанти. Мамі добре. ЇЇ шнурованих черевиків вистачить ще на одну зиму. Чого люди не можуть ходити, як вовки?