На Миколу і Покутського налетіло двоє патрулів. Хлопці їх пов'язали і в тому ж таки будинку винесли з зав'язаними ротами на горище. А Живецького довелося забрати до льоху. Він міг мене виказати. Ми поклали його на долівці й очікували, коли він опритомніє. Раптом він затих. Микола не витримав і розбудив Грушевича.

— Хто це? — запитав той, нахилившись над поляком.

— Бачите — людина в біді,- розізлився Микола. — Що з ним?

— Хіба я бог? — відпалив Грушевич. — Огляну, тоді, скажу.

Він довго кукав біля Живецького, щось бурмотів, повертав його то боком, то горілиць, нарешті вже в сутінках світанку втомлено звівся і сказав:

— Нервовий шок.

— Це й без вас видко, — пробурмотів Микола. — Як це довго триває?

Грушевич помовчав, дивлячись на сіру пляму полякового обличчя.

— Кволий здоров'ям, — сказав він, мов розмірковуючи. — Нерви слабенькі… Боюся, що він довго не прокинеться.

— Летаргія? — підхопився на нарах Микола.

— Якщо не подіє денне світло, то він не скоро зведеться. Микола голосно, невдоволено засопів.

— Треба його переодягти, — шепнув він мені згодом. — А загалом йому пощастило.

Так, його мусили б убити. Мене пройняв дрож.

У мурі дратівливо попискували щури. Миколою кидало на нарах. Грушевич метушився по льоху. Я втомлено склепив повіки. Потім, коли я відкрив очі, був уже день, на Миколиному місті лежав роздягнений до білизни безживний поляк. Тепер нас стало восьмеро.

У кутку, приперши посірілого Грушевича до муру, стояв Микола. Він обсипав його обличчя голосним шепотом, погрозливо махав кулаком. Роздивившись, я побачив, що нари порожні, видко, всі, крім Миколи і Грушевича, порозходились.

— Ви що там не поділите? — запитав я. Микола відступив од Грушевича, і лікар підійшов до мене.

— Що робиться, пане Повсюдо? — мовив він зі сталевими нотками в голосі. Губи його набрякли і посиніли від хвилювання.

— Нічого страшного не сталося, — сказав я — Чого ви зчепилися? Ще мало вас біда товче?

— Я цього не подарую! — ще більше наїжився Грушевич. — Ви занапастили невинних людей.

— Заспокойтеся, пане Грушевич. Ви ж фаталіст. Зрозумійте, що так мусило бути.

Перевзуваючись, я позирав то на одного, то на другого. Микола був фіолетовий від злості.

— Так мусило бути, — повторив я.

Вони обидва покосилися на мене, і Микола сів на цеглу, а Грушевич почав порпатися у десь ним роздобутій валізці з лікарським причандаллям. Так я їх і залишив, поспішаючи на роботу.

Братчиків од мистецтва Павла Ганиша і Олексу Чорнот мені рідко доводилося бачити. Я приходив — вони вже спали, я ще вранці дивився сни — вони щезали. Тодосій як мара тинявся за Грушевичем, Кривов'яз переважно залишавс в льоху, читав або писав, натягнувши на очі маленькі окуляри в золотій оправі. Тепер професор буде ділити самотину з Живецьким.

Коли я повернувся з казарми, поляк дивився прискуленим оком на піч. Він, мабуть, усе бачить і запам'ятовує. Мені зробилося не по собі.

Кривов'яза не було, був Микола. Він щось писав на крайніх нарах. Поклавши до ніші торбу з хлібом і м'ясом, я нахилився над Миколиною спиною.

— Щоденник? — запитав я.

Микола завертів головою, ніяково усміхнувся.

— Протокол.

— А…

Це був докладний звіт про вчорашню операцію. Я перечитав кілька рядків і одійшов, бо Микола неспокійно повів плечем, ніби за комір йому кинули черв'яка. — Обов'язково все описувати?

Микола зосереджено подивився на кінчик пера.

— Навіщо?

— Документ.

— Устаткування — не документ?

— На основі цих протоколів складатиметься історія.

Я не міг збагнути, жартує він чи каже серйозно.

— Он як! — посміхнувся я. — Більше засідань, більше резолюцій — зворушливіша історія.

— Дай дописати, — нетерпляче загудів Микола. — Завжди тебе наднесе, коли… — Та він не договорив.

— Працюй, працюй. Добре, що паперу приніс. Я і собі протоколець складу.

Я вмостився на сусідніх нарах, шматком скла підстругав олівець. На мене скулив око Живецький. Мене знов огорнув жах, але я все-таки присилував себе писати.

«Мила Вандзю, — почав я. — Я вже тобі писав, що це за непокірний народ. Учора вночі ці люди напали на нас. Взагалі нас тут ненавидять від п'ятирічної дитини до білоголового діда. Вони нас обсипають прокльонами, камінням і кулями. Ми у вогні. Уяви собі таку картину. Якось наші хлопці робили в селі облаву, шукали зброю. На околиці побачили хатчину з забитими вікнами. Двоє пішло на обійстя, бо двері були відчинені. Тільки вони ступили до сіней, як луснули з'єднані з якимсь механізмом двері, й хату охопило полум'я. Хлопці згоріли живцем. Я думаю, що коли народ так уперто обстоює свою волю, то його треба пошанувати. Пиши мені, Вандзю, до запитання, бо є випадки нападів на військових листонош. Зичу тобі веселого настрою. Віктор».