Корабель запливає на подвір'я, посеред якого дзюрчить підсвічений фонтан. Нас випускають назовні, і ми, вставши в рядок, з розпачем в очах спостерігаємо, як невблаганно зачиняються ворота.

Це мій улюблений готель, каже Капітан, пропускаючи нас уперед. Звідкілясь вигулькує схилена в низькому поклоні постать.

Ласкаво просимо, ласкаво просимо, жебонить вона, переминаючись з ноги на ногу, безладно розмахуючи руками і витираючи то однією, то іншою долонею спітніле чоло.

Твін пікс, шепоче Дана.

Чотири кімнати, додає Настя.

Чоловічок вбраний у чорний костюм і білу сорочку, на шиї у нього красується перехняблений метелик. Він має дрібненькі риси обличчя, тонкі чорні вусики, кінчики яких кучерявляться догори. Волосся розділене на тонкий проділ посередині голови.

Ваш столик чекає па Вас, кружляє він у легкому вальсі навколо Капітана. Що будете пити? Те, що завжди?

Сто грамів «чівас», киває Капітан, допомагаючи мені скинути пальто. А моєму другові — двісті горілки.

А дівчата? — підлабузницько посміхається Тім Рот.

Чай, кажу я.

Чай, каже Дана.

Каву, каже Настя.

І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?

Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.

Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.

Ми сміємося.

Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.

Ми сміємося знову, а Дана вставляє:

Воно і видно…

Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.

Отож за знайомство, виголошує Капітан, широко посміхаючись. Я справді дуже радий, що вдалося вас наздогнати, бо ми майже вас втратили…

Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.

Один чай мені, нагадую я.

Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:

Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.

Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.

Та-а-а, протягує Капітан, примружившись і прикурюючи сигарету це диво, що ми вас знайшли. Було нелегко. І взагалі — ти знаєш Петра Петровича?

Кого? — перепитую.

Кого-кого? — незлобливо перекривлює він. Петра Петровича, кого ж іще. Там, у стейк-гаусі, я хотів пригостити тебе і запитав офіціанта, що дівчина п'є, а мені відповіли: цю дівчину неможна пригощати — вона знає Петра Петровича.

Не знаю я ніякого Петра Петровича, обурююсь я.

А мені яка різниця! Знай собі хоч Івана Івановича! Я хотів з тобою познайомитися!

Він вихиляє ще сто грамів свого «чівасу» і відкидається па спинку крісла.

Хотіли відразу вас звідти підвезти, але не встигли. Вибігаємо назовні, я кричу гей! — а за вами трась! і захряскуються двері таксі.

Яка романтична історія, вишкірюється Тім Рот, ставлячи перед Сашею ще двісті грамів горілки і склянку помаранчевого фрешу.

А потім ми губили вас рази три, так, Саня? — не звертає уваги па прислугу Капітан. Саша мовчки киває, заливаючи в пащу горшку. От якби ви біля крамниці не зупинилися — точно б випустили. Але, слава Богу, все закінчилося добре, правда? — підморгує він.

Ще не закінчилось, відповідаю і підморгую у відповідь, багатозначно дивлячись на Капітана. Той опускає очі. Якесь дивне нахабство і самовпевненість раптом починають розпирати мені легені.

Я теж буду двісті грамів цього «чівасу», кажу я і проводжу пальцями його шрамом.

Не треба казати, що в мене гарні ноги, бо королеви не мають ніг.

Я їм руками, бо вмію їсти ножем і виделкою. І голосно пчихаю, не прикриваючи рота долонею. І так само позіхаю.

Кожен дурень може грати в шахи, тому я не вчуся. Кожен дурень може зраджувати — а королеви не мають ніг.

Коли я відчуваю, що не подобаюся комусь, я роблю так, щоб цей хтось страшно мене полюбив.

Коли мене щось дратує, я на кожному кроці розповідаю, як це щось мені несамовито до вподоби.

Коли все складається так добре, що краще вже й бути не може, коли залишається просто брати те, що тобі простягають, коли навіть пережовувати вже не треба, я відчуваю непереборне бажання піти геть. Тихенько зачинити двері на ключ. Узяти лише найнеобхідніше: гроші й зубну щітку І паспорт, щоб поселили в готелі. Я хочу жити в Тлумачі, в готелі, дивитися з вікна на людей у дурнуватих беретах і на бездомних псів. Лише через те, що не знаю. чи є в Тлумачі готель, я цього не роблю. Однак така можливість є, завжди є, тому мені спокійно й затишно. Просто взяти зубну щітку і зачинити двері на ключ. Будь-якої миті я можу зачинити двері на ключ.