Повернуся за кілька годин, кинув від дверей.

А я приготую вечерю, пообіцяла Ліля медовим голосом.

Надворі вже стемніло. Я припаркував машину на Набережній, а сам помалу пішов дамбою. Кожних сто метрів зупинявся, витягав з рюкзака пакунки і жбурляв у воду. Вони не тонули — пливли собі за течією. Деякі потрапляли в кущі, але все це мене не хвилювало. Мені хотілося якомога швидше повернутися додому, повечеряти, лягти спати і мати цілковитий спокій.

Я не хотів думати про можливі помилки, які роблю. Тим більше, що жодних помилок я не бачив. Часом надмірна скрупульозність тільки шкодить.

Ліля зранку прокинулася не в настрої. Вона дивилася на мене косо, ніби збиралася сказати щось неприємне, але мовчала і супилася.

Після сніданку я вийшов курити на балкон, окинув поглядом подвір'я — і раптом похолов від жаху. На шнурках для білизни просто переді мною, прищеплені двома пластмасовими прищіпками, гойдалися рожеві трусики зі слоненятами.

Ліля стала біля мене, прикурила сигарету.

Я знайшла їх біля унітаза, сказала вона. Непросто було відіпрати всю ту кров'яку.

Вона закусила губу, й на очі їй навернулися сльози.

Оце так місячні, прошепотіла за хвилину. Де ти знаходиш таких огидних коханок?…

Ліля кинула сигарету вниз, рвучко повернулася і вийшла з балкона. Я чув, як вона збирається.

Ти потвора! — крикнула вона з передпокою. — Я не просила давати мені всі ті обіцянки!

Двері грюкнули. Я залишився сам.

З балкона я бачив, як Ліля продріботіла подвір'ям на своїх запаморочливих шпильках. Я зняв прищіпки і сховав їх собі до кишені. В цю мить вітер зірвав трусики зі шнурка, і вони, надувшись, як парашут, зависли на гілці дерева, кількома поверхами нижче. Там вони висять і донині.

Так чи інакше — виходу немає. Рано чи пізно за мною прийдуть. Я все зробив вірно. Навіть пакунків з частинами тіла, які прибиваються до берегів, чи згортка з її чорними чобітками, котрий застряг у кущах, я не боюся — нехай спробують позбирати все це докупи, нехай спробують пов'язати це зі мною, тупі нероби. Інша справа — цей поцілунок Юди, труси на дереві. Вони вказують на мене. Як хрест, намальований на дверях. Ось тут, тут він живе, клятий нелюд, кровожерний монстр.

Їхній прихід — справа часу.

Я більше не ходжу на роботу. Виходжу лише, щоб купити їжі. Не відчиняю дверей. Відключив телефон.

Сьогодні мені приснилося, ніби я прийшов до мами на ювілей, зібралося повно гостей, родичів, мої співробітники. Я розмовляю з усіма, ми сміємося, жартуємо. І раптом я повертаю голову і бачу в дзеркалі своє відображення. На мою голову, як дитяча шапочка, натягнені зворушливі трусики з плямами крові.

Навіщо вона це зробила? Якого дідька? Звідкіля стільки ненависті, стільки диявольського бажання зробити мені зле, завдати болю, вдарити якомога образливіше, болючіше та підступніше? Які вони люті, ці жінки, наскільки моторошне та непоясненне їхнє прагнення знищити тебе навіть ціною власного життя — і як пізно я це зрозумів.

Шкода, що це не я вбив її, мою Любу.