Я ввійшов у лабораторію. Побачивши мене, Нора весело кивнула головою, причому її рум’яне обличчя ледь-ледь спалахнуло. Вона схилила голову над пробіркою.

— Міс Енгельбрект, — досить урочисто сказав я, — дозвольте подякувати вам…

— За хороший відзив? Які дрібниці! Ви варті цього. Коли ви не дуже задумуєтеся, ви чудовий працівник… Не забивайте тільки дуже щільно пробок у посудинах з рідким повітрям і не…

— Це зовсім не дрібниці! — гаряче перебив я її. — Ви врятували мені життя!

Нора поглянула на мене здивовано і навіть злякано.

— Це ви не жартуєте?

— Ні, звичайно. Мені загрожувала смерть за спробу втекти.

— Смерть! Я не думала, що справа така серйозна, інакше б я ще більше… Але хто ж загрожував вам смертю? Невже…

— Ну звичайно, містер Бейлі. О, він не щадить тих, хто не підкоряється його волі! Чи доводилося вам бачити його страшний «пантеон»?

Нора заперечливо похитала головою і запитала, що це означає. Я розказав їй про свою подорож в товаристві Бейлі по підземному містечку і про все, що узнав від «торгівця повітрям».

На мій подив, Нора вислухала мене з великою цікавістю. Мабуть, багато що з того, що я сказав їй, вона чула вперше. В міру того, як я говорив, обличчя її все більше хмурніло. Здивування змінювалося недовірою, недовіра — обуренням.

Закінчивши свою розповідь, я підняв бокал з рідким повітрям і сказав:

— Ось в цій посудині ми виготовляємо смертний напій для людства. Моє життя пощадили тільки для того, щоб я сприяв загибелі інших, загибелі нашої прекрасної Землі з усіма живими істотами, що живуть на ній. І я не знаю, чи радіти мені з мого врятування, чи… випити мені самому цей бокал?..

Задзвонив телефон і перервав мою патетичну промову. Кора швидко підійшла до телефону.

— Алло… Так… Містер Клименко, вас просить до телефону містер Бейлі.

Я підійшов до телефону.

— Так, це я… Ні… Слухаю!

— Ви чимось збентежені? — запитала Нора, коли я відійшов од телефону.

— Бачите, містер Бейлі запізнився. Виявляється, він забув мене попередити, щоб я не говорив вам про те, що бачив і чув.

— І що ж ви відповіли?

— Я відповів, що нічого ще не говорив, і обіцяв не говорити.

Нора полегшено зітхнула.

Потім вона взяла бокал з рідким повітрям, який я перед цим держав у руці, замислено подивилася на голубу рідину і раптом кинула бокал на підлогу. Скло розбилося. Рідке повітря розлилося і під впливом теплоти підлоги почало шипіти і швидко випаровуватися. Через хвилину на підлозі валялися тільки осколки склянки.

«Чудово! — подумав я. — Тепер у мене є спільник!»

Нора запитливо подивилася мені в очі.

— Ви все мені сказали?

— Все, — відповів я, але одразу ж мимоволі зніяковів: я згадав про наміри містера Бейлі одружити мене з Норою. Я не хотів говорити про це дівчині. Але вона помітила мою ніяковість.

— Ви щось приховуєте. Ви не все сказали!

— Та це дрібниці, що не відносяться до справи.

— Не обманюйте. Дрібниці не примусили б вас зніяковіти.

Я був у скрутному становищі і вирішив перейти від оборони до нападу.

— А ви самі хіба все говорите мені? Пригадуєте нашу розмову, коли я необережною фразою образив вас… Даруйте, що я згадую про це. Тоді ви сказали мені: «Ви нічого не знаєте». Чому ж ви самі тоді не пояснили мені все те, чого я не знаю?

Цього разу зніяковіла Нора.

— Є речі, про які важко говорити…

— Цими словами ви виправдовуєте і мою мовчанку.

— Ні, не виправдовую. Ви не дали закінчити мою думку. Є речі, про які важко говорити. Але бувають обставини, коли не можна більше мовчати. Доводиться говорити про все, хоч як це не було б важко.

— І ви мені скажете?

— Так, якщо і ви не приховаєте від мене нічого.

Я потрапив у власні тенета. Торг відбувся, і мені залишалося тільки виказати свою таємницю. Все ж я постарався згладити цинізм Бейлі.

— Бейлі сказав… що в мене деревина замість серця, якщо я наважився тікати, пожертвувавши заради свободи товариством такої дівчини, як ви.

Нора спочатку посміхнулася: це звучало як комплімент. Але вона була розумна і незабаром розібралася, що приховано під таким компліментом. Брови її нахмурились.

— Я вдячна містеру Бейлі за його високу оцінку мого товариства, — сказала вона. — На жаль, містер Бейлі до всього підходить з комерційної точки зору. Був час, коли він сам претендував на «моє товариство»… І навіть тоді мені здавалося, що ним керує не серце, а розрахунок… Він бачив, що я нудьгую, що мене тягне до людей. Батько дуже завантажений роботою. Він дуже любить мене, але… науку, здається, любить ще більше, — з деякою гіркотою і ревнивим почуттям промовила Нора. — Моя туга заважала загальній роботі. І містер Бейлі… Ви розумієте?.. Він освідчився мені.