Через кілька тижнів це затишшя було порушене звуками далекої канонади. Схоже було на артилерійську стрільбу, але вибухів я не чув. Це сталося вночі перед світанком. Я швидко одягнувся і вийшов у коридор. Там я несподівано зіткнувся з Бейлі.

— Ваші товариші не вгамовуються, — сказав він злісно. — Вони підвезли далекобійні гармати і хочуть розгромити містечко. Дурні! Вони не розуміють, що цим тільки прискорять смерть усього світу. Тепер нема потреби приховувати, що ви в мене. Ходімте зі мною на радіостанцію, ви мені потрібні.

— Відправте радіотелеграму, — сказав Бейлі Люкові, коли ми ввійшли до нього.

Люк сів до передавача. Бейлі почав диктувати:

— «Командуючому Армією. Припиніть негайно бомбардування. Якщо хоч один снаряд попаде в підземне містечко містера Бейлі, то станеться світова катастрофа. В містечку є величезні запаси рідкого водню. Коли він почне витікати і спалахне, то з’єднається з рідким повітрям, і це з’єднання, незважаючи на дуже низьку температуру рідкого повітря, утворить гримучий газ із колосальним жаром полум’я внаслідок сильної концентрації кисню в рідкому повітрі. Ця величезна теплота в одну мить перетворить усе рідке повітря на газоподібне. Станеться вибух нечуваної сили. Підніметься ураган, який змете з лиця землі міста і села. Світ спіткає нечувана в історії людства катастрофа. Калименко».

— Ви хочете, щоб ця радіотелеграма йшла від мене? — здивовано запитав я.

— Так, од вас. А ви самі хіба не хочете запобігти страшній катастрофі? Вам вони швидше повірять, ніж мені. Я не вигадую. Ви самі бачили рідкий водень, озера рідкого повітря і купи повітряних кульок. Нарешті, якщо не вірите мені, можете запитати у професора Енгельбректа.

«Невже Енгельбрект на боці Бейлі?» майнула в мене думка.

— Я не можу послати таку радіотелеграму, — відповів я.

— Чому?

— Бо я вірю тільки тому, що бачив своїми очима. Дія повітряних кульок мені невідома.

— Ах, он як! Ви не вірите мені? Ну гаразд, я дам вам змогу переконатися. Це мені коштуватиме недешево, та вашим товаришам ще дорожче.

І, звернувшись до Люка, він додав:

— А телеграму ви все-таки пошліть від імені Калименка. Обійдемося і без його згоди!

— Але я протестую!

— Скільки хочете… Ходімо звідси. Я стояв не рухаючись.

— Хочете, щоб я арештував вас?

Я був у його руках. Арешт нічому не допоміг би, а я ще можу завдати Бейлі шкоди, якщо залишусь на волі. Довелося підкоритись.

Телеграма була відправлена і прийнята. Деякий час гармати мовчали: мабуть, командування зв’язувалося з Москвою. Але наступного дня гармати знову загриміли. Один снаряд розірвався біля підніжжя кратера. Бейлі вирішив, що рискувати більше не можна, і наказав дати «наочний урок». Знову була надіслана радіотелеграма, яка попереджала цього разу, що містер Бейлі «розрядить» одну мільйонну частину запасів своєї повітряної зброї, щоб переконати ворога і весь світ, яку дію викличе вибух цілого містечка.

На західний схил кратера викотили кілька бочок, наповнених безневинними на вигляд блискучими кульками. Всі люки були щільно зачинені. Бейлі запросив мене і Нору спостерігати за дією вибуху з невеличкого віконця, зробленого в скелі недалеко від її вершини. У віконці було вставлене скло товщиною в п’ять сантиметрів.

— Ну, полюбуйтеся самі, — сказав він, — як діють мої кульки.

— Поки що вони спокійно лежать, хоч температура повітря лише дванадцять градусів нижче нуля, а атмосферний тиск навіть нижчий за звичайний.

— А ви хочете, щоб кульки вмить вибухнули. Тоді нам не пощастило б винести їх назовні. Енгельбрект винайшов речовину, яка уповільнює випаровуваність і вибух. Почекайте трохи…

— Але якщо так, то чому ж запобіжною речовиною ви не осумкуєте всі кульки?

— Ніяка речовина не допоможе проти жари, що розвивається вибухом артилерійського снаряда. Он дивіться, починається!..

Справді, я побачив, що кульки, які лежали зверху, почали ніби диміти. Незабаром бочки вкрилися хмарою пари. Ця хмара збільшувалася з надзвичайною швидкістю, застилаючи весь простір перед нашими очима.

— Це ще не вибух, — сказав Бейлі, — це тільки випаровування запобіжної оболонки. А ось… — Але він не встиг договорити.

Щось тріснуло, бухнуло, і я втратив свідомість.

…Коли я розплющив очі, то побачив над собою небо, на якому хмари крутилися і розривалися, як у страшенному вирі. Від зовнішньої стіни нашого приміщення не залишилося й сліду. Весь верх також знесло, причому порив урагану був такий великий, що на нас, на наше щастя, не впав жоден камінь — їх понесло, як солому. Поруч зі мною лежала Нора, а коло задньої стіни — Бейлі з розбитою головою. Під ним розповзалася калюжа крові.