Майор критично огледів Штуня. Видно, лишився задоволений, хоча, на глибоке Юркове переконання, його зовнішній вигляд міг викликати тільки негативні емоції, і обернувся до лейтенанта.

– Ми з товаришем Штунем трохи побалакаєм, – кивнув на двері кабінету. – Полковник скоро повернеться.

Ад'ютант послужливо розчинив перед ними двері, це сповнило Юрка гідністю, й він зайшов до кабінету вже без тривоги, а з цікавістю, бо тепер точно знав, що його викликали не для покарання й розносу, а в якійсь справі і зараз майор розповість, саме в якій.

Однак Бобрьонок не поспішав задовольнити Юрковий інтерес, він посадив хлопця на стілець під стіною, а сам улаштувався навпроти. Розглядав Штуня чіпкими й уважними очима, потім скрушно похитав головою і чи то запитав, чи то ствердив із жалем:

– Обкарнали…

– Обкарнали, – одповів Юрко і погладив долонею колючу голову. Додав: – Положено.

– Шкода.

– І мені шкода, – визнав хлопець зовсім щиро.

– Доведеться щось вигадувати, – задумливо мовив майор. – До того ж щось вагоме.

– Для чого?

– Зараз усе зрозумієш.

Юрко поклав зім'ятий капелюх поруч на стілець. Тепер мав вільні руки, поправив тіснуватий комір сорочки, хотів запитати, чому всю ніч теліпався у хиткому старому товарному вагоні, але промовчав. Кількаденне перебування в запасному палку все ж навчило його дечому, принаймні знав, що начальству, особливо такому великому, як майор, ставити запитання не можна, треба тільки відповідати, і дивно, що майор Бобрьонок не осмикнув його, коли Юрко припустився нетактовності, відповідаючи зовсім на рівних.

– Слухай, хлопче, – нараз мовив Бобрьонок зовсім довірливо й навіть якось прохально, – здається, ти був у курені Сороки… До того, як прийшов до нас?

– Був, – похмуро відповів Юрко. Йому зовсім не хотілося навіть подумки повертатися до минулого.

– І добре знаєш Сороку?

– Та трохи знаю… – ухильно відповів Юрко. – Зустріну на вулиці, впізнаю.

– А в яких стосунках перебували?

– Нормальних. Слухаюсь, друже курінний, буде зроблене, друже курінний… Звичайні стосунки рядового й начальства.

– А як він ставився до тебе? Довіряв?

– Так.

– Чому гадаєш?

– Писарем я в нього служив. Гріпси приходили, то до мене! І якщо написати щось секретне – знов-таки через мене.

– Так, – схвалив Бобрьонок, – це дуже добре.

– Чого ж доброго?

– Є до тебе прохання, хлопче, – роздумливо мовив майор, – не знаю тільки, чи погодишся…

– Я зроблю для вас усе! – це було мовлено так категорично й рішуче, що Бобрьонок не втримався від усмішки.

– Усе? Не кажи, поки не дізнаєшся.

– Можете покластися на мене.

– Мабуть, можу.

– Точно!

– Ти гарний хлопець, Юрко, – присунувся до нього майор, – тільки мусиш подумати. Бо завдання матимеш ризиковане й небезпечне.

– Чого як думати? Згоден.

– Не злякаєшся?

Штунь зробив спробу підвестися. Бобрьонок утримав його, і тоді хлопець мовив твердо:

– Накажіть відправити мене назад до полку, товаришу майоре, бо він скоро піде в бій, там лякатися не можна. До того ж мені соромно перед товаришами: вони вмиратимуть. а я тут…

– Помовч! – різко обірвав його майор. – Я розмовляю про серйозні речі, а ти… Коротше, ти нам потрібен, і, якщо згоден, одержиш завдання.

– Згоден.

– Мусиш знати: завдання небезпечне й цілком секретне, за розголошення таємниці покарання як за зраду Батьківщини.

– Ясно.

– А коли ясно, то слухай. За нашими даними Сорока зараз у Львові. Він зв'язаний з гітлерівцями й продовжує служити їм, можливо, через нього нам удасться вийти на ворожу резидентуру. Це шпигунський центр, – пояснив, – і ми мусимо ліквідувати його. Знайдеш у Львові Сороку?

Штунь замислився. Нарешті відповів чесно:

– Не знаю.

– Чому?

– Бо є тільки одна людина, котра може зв'язати нас.

– Хто?

– Священик, ну, отже, знайомий піп – з нашого села й товаришував з моїм батьком. Він колись мене до бандер благословляв.

– Прізвище?

– Отець Василь Загуменний. Править у церкві біля Личаківського кладовища. Вони з Сорокою у якихось стосунках.

– То в чому справа? Гадаєш?.. – Бобрьонок не встиг закінчити думку – двері відчинилися і до кабінету рвучко зайшов чоловік з полковницькими погонами. Майор підвівся, а Юрко дивився на полковника й сидів, наче ноги не слухалися його, потім також підвівся. Полковник зупинився навпроти нього, дивився запитально і, Штуню видалося, не дуже приязливо – пауза затягувалася, нарешті полковник присунув до себе стілець, сам не сів, але до- зволив: