Бобрьонок і справді втягнув носом повітря, але почув тільки слабкий запах одеколону й лежалих речей, розкиданих на столі.

– Негарно… – зітхнув. – Зовсім негарно.

– Куди вже… – підтримав його Толкунов. – Вони й так були на стрьомі, а тепер і поготів.

Раптом майор роздратовано вдарив кулаком по акуратно заправленому ліжку.

– Сучий син! – вигукнув.

– Кинь, – спокійно обірвав його Толкунов. – Лайкою не зарадиш. Усе ж ми підрізали йому крильця.

– Трохи.

– Не кажи. Зараз розпитаємо старого – усний портрет матимемо, а може, взагалі щось цікаве…

– Давай діда, – погодився Бобрьонок.

Старий зупинився біля порога, стояв відчужено, наче не в своему домі, а в гостях у незнайомих людей. Бобрьонок подав йому стілець, сказав, посміхнувшись сердечно:

– Хочемо з вами побалакати, Сергію Петровичу. Про ваших пожильців.

– Чому не побалакати? Можна… А що з ними?

– Погані справи.

– Куди ж гірше, – погодився, – коли людину вбито… І хто ж його?

Бобрьонок пропустив повз вуха дідове запитання і мовив з притиском:

– Сергію Петровичу, мусите нам допомогти у дуже вакливій справі.

– Якщо зможу, допоможу.

– Згадайте, коли вперше прийшли до вас майор з лейтенантом?

– Ну, числа не пам'ятаю. Через тиждень чи днів через шість, як прийшла Червона Армія.

– Вони з'явилися самі чи хтось привів?

– Самі.

– Звідки ж могли знати, що маєте вільне приміщення?

– А їм Грицько сказав.

– Який Грицько?

– Сусіда мій, – старий кивнув кудись назад, на стінку. – Григорій Якимович Сойка. Працює на станції.

– Залізничник? – потягнувся до діда Толкунов.

– Точно.

– Звідки знаєте?

– А хто ж не знає, що Сойка на станції працює?

– Звідки ви знаєте, що саме Сойка надіслав цих військових?

– Вони й сказали.

– І ви погодились їх поселити? – запитав Бобрьонок, зробивши Толкунову застережливий знак.

– А чом не пустити? Місця досить, та й не задарма. Війна зараз, і сутужно.

– Так, війна, – погодився Бобрьонок, наче й для себе зробив це відкриття. – Казали, де працюють?

– Так військова ж таємниця!

– Але ж з розмов завжди можна щось зрозуміти. А ви людина тямуща!..

– Ні, – заперечив дід, – вони при мені про себе нічого не казали. Зовсім нічого.

Бобрьонок запитав:

– Коли востаннє бачили їх?

– Федора позавчора. А майор учора пішов.

– Коли?

– Сторожем я і добу чергую, – пояснив старий. – Учора повертаюсь з роботи під вечір, а майор назустріч ж з валізкою.

– Куди пішов?

– Куди ж іти, до трамвая. Бобрьонок замислився на мить і запитав:

– Коли йшли додому, нікого не зустріли? Ніхто не виходив з вашої садиби? Може, ще раніше зустріли когось незнайомого?

Картош одповів, не задумуючись:

Бачив. Я ще подумав, гість від Сойки. Бо в залізавшому кашкеті.

Усе збігалося, і Бобрьонок, перезирнувшись з Толкуновим, уточнив:

– Молодий чи літній?

– Молодий, зовсім ще молодий, років тридцяти.

– Лисий? – не витримав Толкунов.

– У кашкеті ж…

– Опишіть його, – попросив Бобрьонок. – Як виглядав?

Картош замислився. Шкіра на його чолі пішла зморшками, й Бобрьонок приготувався вислухати докладний опис Рубаса, однак старий мовив безпорадно:

– Молодий, отже… Ну і все…

– Якого зросту?

– Високий. Толкунов випростався.

– Вищий за мене?

– Такий, як ви. В самий раз.

– А майор Гаркуша? – попросив Бобрьонок. – Опишіть його.

– Здоровий, – пожвавішав дід. – Моцний чоловік, років сорок уже має, в соку, отже.

– Білявий чи брюнет?

– Чорнявий.

– Вуса?

– Ні, голиться щодня, скаржився, щетина в нього росте, лез не наберешся… – Подумав трохи й додав: – Горбоносий, обличчя довге, й чуприна чорна. Гордовитий чоловік, справжній офіцер, прошу я вас.

– Що носив: шинелю чи плащ?

– У шинелях обидва. Гріш ще плаща мав.

– У Гаркуші пілотка чи кашкет?

– Файного кашкета носив, майже нового.

– А шинеля стара?

– Це у Федора стара, а панові майорові не личило… Бобрьонок глянув на кинуті біля ліжка начищені хрові чоботи. Запитав: