Мотоцикл надійно кріпився в літаку, ніякі віражі не могли зрушити його з місця, Іполитов попросив відкинути спеціальний трап, сам звільнив мотоцикл від кріплень, одним рухом ноги завів його й виїхав з літака. Дав газ і проїхав по аеродрому.

Мотоцикл слухався найменшого поруху, вмить набирав швидкість.

Іполитов поплескав по бензобаку долонею і зацитав:

– А номери? Чи відповідають номери військовій частині, зазначеній у документах?

Валбіцин, який був допущений на аеродром, запевнив:

– Усе гаразд.

Іполитов ще раз поплескав долонею по бензобаку – на жаль, більше не було підстав для зволікання. Мовив, удавано посміхнувшись:

– Отже, завтра… Так, завтра, панове… Ви попередили агентів, що завтра вночі мусять приймати нас?

Краусс кивнув ствердно, але все ж запитав у гауптштурмфюрера Кранке:

– Коли Горохов виходить на зв'язок?

– Сьогодні між десятою і дванадцятою.

– Ще раз попередьте: завтра о другій годині ночі повинні запалити вогнища.

Іполитов з жалем відійшов од мотоцикла.

– Сьогодні останній вечір, – сказав скрушно, – останній вечір у вашій компанії, панове. Мені шкода…

– Мусимо відсвяткувати його! – запропонував Краусс.

– Так, – погодився Іполитов, – але завтра в мене вже не буде ні настрою, ні бажання перевірити вміст валіз.

– Я перевірив усе особисто, – запевнив Кранке.

– Покладаюсь на вас гаушптурмфюрере, – нахилив голову Іполитов, – проте я хотів би знати, в якій валізі що лежить і як мені зручніше дістати потрібне.

«Нахаба, – подумав Кранке, – ще б два місяці тому я б тобі показав перевірку!»

Однак гауптштурмфюрер посміхнувся і відказав сквапно:

– Дуже прошу, гер Іполитов. Пройдіть до приміщення.

До барака принесли витягнуті з мотоцикла дві невеличкі валізи, і Іполитов почав перевіряти їх. Спочатку схилився над валізою із зброєю: справді, все вкладено акуратно, з німецькою педантичністю. «Панцеркнакке» й комплект снарядів-ракет для нього, портфель з міною – Іполитов підозріло скосував на нього, чорт, він завжди трохи упереджено ставився до вибухівки, звичайно, знав, що без детонатора вибух неможливий, та це сусідство з міною муляло його.

Іполитову здалося, що Краусс помітив його нерішучість, – цього тільки йому бракувало: він переклав портфель зручніше. Але ж Краусс, виявляється, і не дивиться на нього – клята підозрілість, коли він здихається її?

Автоматичні пістолети з комплектом отруєних і розривних куль, гранати… Начебто із зброєю все гаразд, Іполитов торкнувся кобури. Так, він матиме кілька пістолетів, – ті, що у валізі, й вальтер, нікельований офіцерський вальтер, безвідмовну й красиву зброю – Іполитов знав, що деякі радянські офіцери мають такі трофейні пістолети, носити їх вважалося якоюсь мірою шиком.

Схилився над другою валізою, перебрав її вміст уже не так старанно, хоча в глибині душі розумів, що ця валіза має не менше значення.

Радіостанція, комплект незаповнених бланків різних радянських установ, дипломи, посвідчення… Близько півмільйона карбованців радянських грошей.

«Молодець Валбіцин, – подумав, – досконало знає свою справу».

Здається, тільки подумав про Валбіцина, а той уже, відтиснувши Кранке, також схилився над валізою. Почав пояснювати, наче робив це вперше і Іполитов ніколи не бачив цих пристосувань:

– Оце комплект літер і складальна каса. Ручний металевий прес для паспортів, металеві штампи польових пошт, печатки та штампи різних радянських військових частин. Сподіваюсь, ви не забули, як користуватися штампами?

Менторський тон Валбіцина розлютив Іполитова, і він закрив валізу, мало не прищемивши довгі пальці інструктора. Обернувся до Кранке.

– Тепер я переконався, що все гаразд, – мовив, наче був не звичайним агентом-диверсантом, а принаймні інспектором Головного управління імперської безпеки.

Кранке догідливо нахилив голову, ще раз присягнувши розквитатися з цим нахабою в разі блогополучного його повернення.

– Що ж, панове, – запропонував, – із справами покінчено, рушаймо.

Всі пожвавішали в передчутті банкету. Валбіцин потер руки й поплямкав губами, буцім уже випив першу чарку й відчув, як приємно обпалив коньяк, його шлунок. Іполитов накинув плащ, ніхто навіть мигцем не повинен побачити його у формі радянського майора, й товариство попрямувало до автомобіля.

Їм відчинила не покоївка, а сама Сулова. Вона вже кілька днів обношувала форму молодшого лейтенанта Червоної Армії й тому перебувала в поганому настрої. По-перше, їй взагалі не подобався формений одяг – віддавала перевагу сукням з великим декольте, вважаючи, що саме ці її жіночі принади найбільше подобаються чоловікам тому й показувала їх якнайвідвертіше. По-друге, мала злена Краусса й Кранке за те, що зробили її лише молодшим лейтенантом. Десь у глибині душі розуміла – воні мають рацію, їм видніше, зрештою, скільки їй носити ц кляті погони, виконають завдання і назад, однак ніяк ни могла пересилити себе.