— Може, жінка, — буркнув я.

— З однією нині важко.

— Тобто?

— Ми живемо в епоху добробуту. В перекладі на еротичні поняття це означає — жодних умовностей. Оскільки не можна здобути любові, ані жінок за… гроші. Матеріальні критерії втратили тут своє значення…

— І це ви називаєте зникненням умовностей? Лікарю!

— Так. Ви, напевне, думаєте, що оскільки я згадував про купівлю любові, то йдеться про проституцію, приховану чи відкриту. Ні. Це вже дуже давня історія. Раніше жінку вабив успіх. Чоловік імпонував їй високим заробітком, професією, суспільним становищем. В егалітарному суспільстві це неможливо. За небагатьма винятками. Коли б ви, наприклад, були реалістом…

— Я реаліст.

Він посміхнувся.

— Це слово зараз має інше значення. Так називається актор, що виступає в реалі. Ви вже побували в реалі?

— Ні.

— Ви все-таки подивіться кілька п’єс, тоді зрозумієте, які тепер діють критерії еротичного добору. Найважливішим з них є молодість. Тому всі так за нею побиваються. Зморшки, сивина, особливо передчасна, викликають майже такі самі почуття, як колись — проказа…

— Чому?

— Вам важко це зрозуміти. Але аргументи розуму безсилі проти пануючих звичаїв. Ви все ще не усвідомлюєте, як багато вирішальних колись стимулів зникло, тепер, в еротичній сфері. Візьмемо хоч би те, з чим ви так зжилися, що перестали вважати винятковим: риск. Нема його вже, Брег. Чоловік не може вразити жінку хоробрістю, відважним вчинком, а тимчасом ви знаєте, що література, мистецтво, уся культура віками живилися з цього джерела: любов перед лицем небезпеки. Орфей спустився за Еврідікою в підземне царство, Отелло вбиває з ревнощів. Трагедія Ромео і Джульєтти… Сьогодні вже нема трагедій і немає навіть умов для їх виникнення. Ми знищили пекло пристрастей, а тоді виявилося, що одночасно перестав існувати і рай. Усе тепер урівноважене, Брег.

— Урівноважене?…

— Так. Ви знаєте, що роблять тепер навіть найнещасливіші коханці? Не втрачають здорового глузду. Ніяких пристрастей, суперництва…

— Ви… хочете сказати, що все це… зникло?! — запитав я. Вперше я відчув якийсь забобонний страх перед цим світом. Старий лікар мовчав.

— Лікарю, це неможливо. Невже… це правда?

— Так. Правда. І ви мусите це прийняти, Брег, як повітря, як воду. Можливо, важко з однією жінкою. На все життя це майже неможливо. Пересічна тривалість шлюбного зв’язку — десь близько семи років. Це й так уже прогрес. Півсторіччя тому вони становили ледве чотири…

— Лікарю, я не хочу більше забирати вашого часу. Що ви мені порадите?

— Те, про що я вже згадував: відновлення колишнього кольору волосся… Це, мабуть, звучить тривіально, але це важливо. Мені не зовсім зручно радити вам таке. Але що ж я…

— Я вам вдячний. Справді. І останнє: скажіть мені, будь ласка… як виглядаю я на вулиці? В очах пішоходів. Що є в мені такого…

— Брег, ви вирізняєтесь. По-перше, ваш ріст. Щось із «Ілліади». Стародавні пропорції… ба, можливо, це навіть певний шанс, хоч ви й знаєте, яка доля тих, хто занадто вирізняється?

— Знаю.

— Ви надто великий… таких я не пам’ятаю навіть замолоду. Зараз у вас вигляд людини дуже високої і жахливо одягненої, хоч справа тут і не у вбранні, а просто ви надто мускулистий. Чи перед подорожжю ви теж мали такий вигляд?

— Ні, лікарю. Це ті два «g».

— Це можливо…

— Сім років. Сім років подвійного тиснення. М’язи у мене мусили збільшитись — грудні, на животі; я знаю, яка в мене шия. Але інакше я задихнувся б там, як щур. М’язи працювали навіть тоді, коли я спав. Навіть під час гібернації. Все важило вдвоє більше. Ось від цього.

— А інші теж?… Вибачте, що запитую, але це мене цікавить як лікаря… Такої тривалої експедиції, як ваша, ще не бувало. Ви ж знаєте.

— Знаю. Інші? Олаф майже такий, як я. Це залежить, мабуть, від кістяка. Я завжди був широкий. Ардер був вищий за мене. Понад два метри. Так, Ардер… Про що я говорив? Ага, що я був наймолодший і тому мав найкращі адапційні здібності. Так, принаймні, твердив Вентурі… Чи вам відома праця Янссена?

— Чи відома? Це для нас класика, Брег…

— Так? Смішно, то був такий жвавий чоловічок… Знаєте, я витримав у цього лікаря сімдесят дев’ять «g» за півтори секунди.

— Що ви кажете?

Я посміхнувся.

— У мене є довідка. Але це було сто тридцять років тому… Зараз і сорок для мене багато.

— Брег, нині й двадцяти ніхто не витримає!

— Але чому? Може, це через бетризацію?

Він мовчав. Мені здалося, що він знає щось таке, чого не. хоче мені сказати. Я підвівся.

— Брег, — сказав він, — якщо ми вже про це говоримо, то ви все-таки зважайте.

— На що?

— На себе і на інших. Прогрес ніколи не дається задарма. Ми позбулися тисяч небезпек, конфліктів, але за це довелося платити. Суспільство розм’якло, а ви… ви можете бути… твердим. Ви мене розумієте?

— Розумію, — сказав я, пригадавши того чоловіка, що сміявся в ресторані й замовк, коли я до нього підійшов.

— Лікарю, — вихопилося раптом у мене, — знаєте… я напоровся вночі на лева. Навіть на двох левів. Чому вони нічого мені не зробили?…

— Тепер уже немає хижаків, Брег… бетризація… Ви їх зустріли вночі? І що ви зробили?

— Я почухав їм підгорля, — відповів я й показав як. — Але з тією «Іліадою», лікарю, перебільшення. Я здорово злякався. Скільки я вам винен?

— Прошу навіть не думати про це. І якби ви коли-небудь забажали…